Сім’я, родом із Тальнівщини, дивом врятувалась із окупованої Бучі

Історії людей, яким вдалось вижити, втекти із окупованих територій, розчулюють до сліз. Родина Ніни Липовецької, яка родом із села Заліського на Тальнівщині, встигла виїхати з Бучі у березні, за кілька годин до того, коли до їх району заїхала ворожа техніка. Жінка говорить, що це було дивом, адже тоді в місті вже було багато цивільних жертв. Багатьом знайомим не судилося врятуватися, а її донька, яка була в іншому районі, так і не змогла вибратися. Дівчина пережила всю окупацію в Бучі, але до цього часу не бажає згадувати про ці події.


Її матір Ніна Миколаївна розповідає, що в Бучі вона із сім’єю проживала із кінця 90-х років.
– Тоді це ще було селищем під Києвом і вважалось курортною зоною. Воно славилося своїми чисельними санаторіями, літніми таборами відпочинку та оздоровлення для дітей. Соснові ліси, повні ягід, грибів, цілюще повітря. Тут народилися вже мої діти. Зростали, ходили в школу, звідси для старших почалася дорога у доросле життя. Ми були цілком звичайною сім’єю, як і тисячі інших: жили, мріяли, будували плани на майбутнє, – з гіркотою пригадує жінка.
Все змінилося після повномасштабного вторгнення росії, 24 лютого 2022 року. Жінку із молодшими дітьми вивозили знайомі волонтери із сусіднього містечка Ірпеня. Все це, говорить Ніна Липовецька, було під гулом ворожих літаків, які літали так низько над залізничною станцією, що цей гул врізався у її свідомість, здається, назавжди.
– Коли військові кричали: «Падайте!» – ми падали на землю і намагалися закрити вуха від того пронизливого реву, – розповідає вона. – Десь поруч бомбили.. Дивом, що вони нас не зачепили, бо якби щось таке трапилося, то страшно було уявити, що могло б з нами бути. Один військовий сказав під час такого чергового нальоту і падіння: «Не дай Бог, щоб бахнули сюди, бо тут буде багато 200- х».


Як розповідає жінка, це тривало майже зранку до другої години. Військові не мали чіткої інформації, чи буде потяг, чи ні. А коли оголосили, що евакуацію зірвано, багато людей побігли до своїх авто і роз’їхалися. Сім’я Липовецьких залишились на станції, бо їм нікуди і нічим було повертатись. Тоді сталося диво – евакуаційний потяг таки прийшов. Момент, коли усі кинулися до вагонів та проривалися крізь натовп, жінка згадує із жахом. Як виявилося, родина їхала останнім евакуаційним поїздом з Ірпеня, вже наступного дня колії зірвали.
– Ми зайшли майже останніми у вагон і їхали поряд з такими ж переляканими дітьми і жінками. Деякі мовчки плакали. Дорога була недовгою, хвилин двадцять, але це була найдовша дорога у моєму житті. Я весь час молилася. Ми бачили, як то там, то там піднімалися чорні клуби диму – з того дня якраз почалися масові бомбардування, – каже Ніна Миколаївна.
Пізніше сім’я Липовецьких виїхала з Києва до Львова, потім переїхала у Львівську область, де зустріла багато хороших людей, а вже згодом опинилась за кордоном. Зараз вони проживають у містечку Ньютаунеббі, що неподалік столиці Північної Ірландії, Белфасту. Там вони знайшли прихисток та допомогу, за що дуже вдячні ірландцям. Ніна Липовецька говорить, що для ірландців Україна не є якоюсь далекою країною, де йде війна, адже вони прихистили понад 70 тисяч українців та багато хто з них сприйняв наш біль як свій.
– Зараз мої діти ходять до школи, я відновила професійну діяльність. Постійно перебуваю на зв’язку з Україною, душа болить за те, як змушені виживати зараз люди в рідній країні, адже тут залишилася частина мого серця і моєї сім’ї. Та я вірю, що війна рано чи пізно закінчиться. Вірю, що ми обов’язково Переможемо, – каже жінка.

Тая АГАВЕРДІЄВА

Читайте також: «Поборемо, здолаємо»: понад 60 тисяч гривень для ЗСУ під час благодійного концерту зібрали у Кривих Колінах на Тальнівщині

Читайте нас також в Telegram!

17.03.2023 11:33
Переглядів: 1551
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.