Родина з Тального на Черкащині волонтерить ще з часів Майдану

Міжнародний день волонтера у всьому світі відзначають 5 грудня. Українцям здавна були притаманні традиції взаємодопомоги, але роком народження українського волонтерства по праву можна вважати 2013-й – саме Революція Гідності дала поштовх розвитку волонтерства в нашій країні. А з початком війни на Сході волонтери збирають усе: від харчів, одягу, медикаментів до військового обладнання і передають на фронт.


Подружжя Мартинюків з Тального, Надія Анатоліївна і Микола Дмитрович, та мама пані Надії – Раїса Мефодіївна Коваленко дбають про українське воїнство ще з часів Майдану.
– Все почалось з того, коли отець Степан Драбик з Тального закликав прихожан їхати з ним на Майдан – рятувати дітей, яких били за те, що вони просто співали Гімн України. Чоловіки одразу відгукнулись і поїхали, а ми, жінки, чекали їх дома, – починає свою розповідь Надія Анатоліївна. – Всі в той час хотіли чимось допомогти, передавали хто що міг. Ми ж із мамою почали в’язати шкарпетки, бо найбільша потреба була в теплому одязі. Як закінчилась революція – почалась війна. Відтоді ніколи не було сумнівів, продовжувати рухатися в даному напрямку чи ні, для нас це було очевидно. Петро Григорович Каракуля, один із перших волонтерів, збирав все, що треба хлопцям на фронт. Носків уже не треба було, тому ми передавали те, що виросло на городі. Пам’ятаю, як зібрала в ящичок невеличку морковку, Григорович завіз, а як повернувся, каже: «Надя, хлопці тобі за моркву так дякували, вони її гризли, як карамельки». Сини нашої знайомої Надії Довгас, Юра і Володя, теж воювали на Сході, бійці 59-ї бригади. Вона не казала про це нікому, разом з нами збирала посилки іншим воїнам. Ми ж не знали, куди саме посилки їдуть, знали тільки, що для наших захисників. Я, коли дізналась, спитала: «Чому ж ти мовчала? Ми б твоїм хлопцям відправили». А вона каже: «Там теж є діти. Своїм я відправлю, а тим, може, нема кому».


Надія Мартинюк і її 81-річна мама Раїса Мефодіївна уже восьмий рік в’яжуть теплі речі бійцям на фронт. Самі не можуть піти воювати, тож роблять те, що їм під силу. У свої вироби вони вкладають душу й частинку домашнього тепла. Впевнені, що хлопці його відчувають.
Любов до в’язання пані Надія має з дитинства – перейняла від мами, яка і в’язати, і вишивати вміє. Раїса Коваленко вчилась на швачку у школі крою та шиття, потім десять років працювала у філії Уманської фабрики художніх виробів, яка була в Тальному.
– Я в’язала теплі шапки під каски нашим бійцям, а мама – шкарпетки. Люди приносили нитки, хтось гроші давав, щоб їх купити, хтось светри приносив, які можна було розпустити. Скільки ми їх нав’язали – не злічити. Передавали мішками. Останній раз відправляли посилку на Покрову, – продовжує Надія Мартинюк. – Я 36 років працюю з дошкільнятами, останні 18 – вихователем-методистом в дитсадку «Світлячок». Підключала колег і разом з дітками ми робили різні вироби, малюночки і передавали – теж якась підтримка хлопцям. Чоловік працює в комунальному підприємстві «Тальне – Сервіс», він в нас майстер на всі руки. Зварив дві буржуйки і Микола Шевченко, ще як був живий, завіз їх на передову. Великих фінансових можливостей в нас немає, тому робимо, що вміємо і можемо.


Бійці не забувають всю доброту волонтерів, їх милосердя, тому неодноразово висловлювали їм велику вдячність. В перший рік війни вручили Раїсі Мефодіївні подяку за активну підтримку захисників України. Навіть приїжджали в гості, аби привітати з днем народження.
– Зараз таке ставлення до війни, ніби її вже немає. Багато людей говорить: «Не треба нічого їм туди відправляти, для чого ви це робите?», «Воно їм там не треба, їх забезпечують», «Якби ви цього не робили, то війна вже давно б закінчилась». Ці слова найбільше ранять мені душу, – каже Надія Анатоліївна. – Вони ж не розуміють, як хлопці чекають тих теплих шкарпеток, як вони носять тих «журавликів» в кармані. Те, що їх там годують і вдягають – це одне, а коли прийшла посилка з дому – зовсім інше. Хоч ми й не чуємо ні пострілів, ні вибухів, це не означає, що війна закінчилась. Дуже тяжко усвідомлювати, що десь там, за кілька сотень кілометрів, гинуть люди. Тому, я вважаю, що це не проблема – виділити дві-три години свого часу, щоб допомогти іншим. Проблема – зробити такий вибір.


Надія Анатоліївна впевнена, що найкращим подарунком у День волонтера буде допомога кожного небайдужого – невеликий благодійний внесок, прояв турботи і теплоти до тих, кому це необхідно.
Редакція газети «Новий Дзвін» щиро вітає всіх волонтерів зі святом! Бажаємо міцного здоров’я, мирного неба, добробуту, витримки та стійкості духу у Вашій нелегкій благородній справі. Нехай Ваша доброта повернеться до Вас сторицею.

Катерина КІХТЕНКО

Читайте також: Про родину патріотів з Тальнівщини: мама – волонтер та син – солдат

05.12.2021 09:00
Переглядів: 917
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.