Про родину патріотів з Тальнівщини: мама – волонтер та син – солдат

У всьому світі 5 грудня відзначають міжнародний День волонтера. Україна – єдина країна в світі, де цей день переходить в День збройних сил, який відзначається 6 грудня.
Події на Сході України перевернули з ніг на голову життя багатьох українців. Чоловіки покинули рідні домівки і подалися на фронт захищати рідну землю від ворога. Не відстають і жінки: деякі теж взяли до рук автомати і нарівні із чоловіками воюють на лінії вогню.
Не меншу хоробрість показують й жінки-волонтерки. Вони не шкодують ані часу, ані сил: збирають продукти, одяг, купують все необхідне і передають на фронт.
44-річна Інна Собран з Павлівки Першої, що на Тальнівщині – одна із них. Цікаво, що жінка-волонтер в розмові зі мною не хотіла надто вдаватися в подробиці, мовляв: «Ніяка я не героїня, герої – на Сході». Та як можна про неї не написати, коли завдяки таким жінкам, наші бійці можуть відчути турботу і тепло. Інна Василівна працює касиром у сільській раді. Вона мама і бабуся. Жінка дбає про українське воїнство ще з часів Майдану. Але найактивніше зайнялась волонтерством, коли в знайомих односельчан сталось горе – 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайська загинув павлівчанин Віталій Малиш.
– Такі світлі й добрі люди, яким був Віталій, приходять у цей світ нечасто. Він був завжди життєрадісний, усміхнений, готовий прийти на допомогу. Таким він і запам’ятався не тільки мені, а й всім, хто його знав, – схвильовано розповідає жінка. – З того часу я не могла сидіти і спокійно спостерігати за подіями по телевізору. Та не одна я допомагала, багато людей долучилися, весь колектив сільської ради, хто чим міг. Ми укладали пакунки з необхідними речами, медикаментами, одягом, домашніми смаколиками. Дітки передавали свої вироби – теж якась підтримка хлопцям. Все це ми пакували в селі та доставляли до Тального, а звідти вже далі відправляли.
У той же час, волонтерка нарікає, що останнім часом активність людей суттєво знизилася: «Ясна річ, справа ця суто добровільна, але не треба забувати, що хлопці ще продовжують захищати нас, наших дітей, країну».

Охочі допомогти вже самі виходять на Інну Василівну, питають, що необхідно. – Гроші ми не беремо. Але якщо хтось хоче допомогти фінансово, то ми просто на ті кошти купуємо необхідні речі, – каже.
Інна Собран впевнена, День волонтера – свято кожного, хто хоч раз за покликом серця допомагав людям, не чекаючи подяк, нагород і визнання. Це діти, які зігрівають захисників листами, малюнками, цукерками та улюбленими іграшками, це пенсіонери, студенти, що віддають останні копійки, аби допомогти військовим, це патріоти, що всіляко допомагають боронити нашу рідну українську землю від агресора, це люди, які віддають всі свої заощадження на лікування поранених в АТО, які забезпечують житлом та продуктами харчування тих, хто цього потребує.
Тому, вітаємо усіх волонтерів зі святом! Бажаємо міцного здоров’я, добробуту, наснаги на добрі справи, родинного затишку і тепла, миру та благополуччя. Нехай кожен шляхетний вчинок одного волонтера спонукає до дії інших, а люди – віддячують вам добром і повагою.
6 грудня, в неділю, ми відзначатимемо День Збройних сил України. Це професійне свято усіх військовослужбовців, що стоять на захисті суверенітету, територіальної цілісності держави та нашої з вами безпеки. День Збройних сил святкують всі роди військ: сухопутні, повітряні та військово-морські. В останні роки війни на Донбасі вони є нашим щитом від московської орди. Ми пишаємося ними і хочемо висловити свою щиру подяку. Шлемо на адресу всіх солдатів та офіцерів наші вітання: бажаємо міцного здоров’я, витримки та професіоналізму. Нехай куля вас не бере. Повертайтеся живими!
А розповімо вам сьогодні про солдата легендарної 80-ї десантно-штурмової бригади Сергія Дунаєнка. 22-річний Сергій родом з Павлівки Першої, що на Тальнівщині. Здобувши освіту механіка у Тальянківському коледжі, хлопець пішов у військкомат і попросився на службу. За 5 з половиною місяців пройшов хороший солдатський вишквал у 199-ому навчальному центрі у Житомирі і, як справжній «ПВОшник» (військовий протиповітряної оборони), потрапив у 80-у бригаду ДШВ у Львові. А звідти – в АТО, охороняти небо. «Єдине про що думав у той час, – зізнається Сергій, – аби батьки не дізналися, щоб мама не хвилювалася. Казав, що у Львові».
Бригада воювала у Луганській області. Місцем дислокації була Станиця Луганська. «Дунай», як називали хлопця в бригаді, був незамінним стрілком ЗУшки (зенітної установки), його відразу полюбили в бригаді. Сергій небагатослівний, про війну розповідає неохоче. Каже: «Нічого особливого, просто – війна. Чи був страх? Ні, лише адреналін. Ви зважайте, я служив у 17-му році. Це ж вам не 14-ий, коли наші хлопці майже 5 місяців героїчно обороняли Луганський аеропорт. Жили ми в покинутому будинку, їсти готував кухар. Кухня не домашня, але харчувалися добре. Командири були теж дуже хороші. Про «дідівщину» й мови не має. У нас був свій пост, ми охороняли небо. Якщо виникне потреба, то повернуся в АТО, не вагаючись».
Після трьох років служби, Сергій звільнився. Можливо, б продовжив контракт, та вдома чекала молода дружина, з якою побралися, коли приходив у відпустку. До речі, боярином на весіллі був бойовий побратим Сергія – Діма Романюк з Волині. Незабаром у Сергія та Інни Дунаєнків народилася донечка Софійка. Тато тішиться своєю донечкою і дуже хоче, щоб їй не довелося ніколи передавати свої малюнки на війну. Він ніжно кохає свою дружину та часто радує подарунками. Як кожен чоловік, мріє ще й про сина.
Зараз Сергій шукає роботу, хоч у наш час це непросто, він знає, що зробить усе можливе, щоб його сім’я була щасливою.
Прийміть, Сергію і Ваша родино, нашу щиру подяку і повагу! Зі святом вас і всіх благ!

Катерина КІХТЕНКО, Ліна ЯЛОВСЬКА