Вісті Черкащини 
Лисянин, який брав у полон перших росіян, і сам був полоненим, знову збирається на фронт
Наш земляк Володимир Резніченко з 2014 року пройшов сім кіл пекла, насьорбався лиха так, що його його б вистачило на кілька життів. Але залишився незламним і вірним патріотом України. Він завжди там де гаряче, де іншим загрожує небезпека : воював у ЗСУ, як водій «екстренки» рятував хворих в часи епідемії ковіду, евакуював постраждалих у дорожньо-транспортних пригодах, допомагав фронту і волонтерив…
У складі 51-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Володимир з боями пройшов Кремінне, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Оленівку, Мар’їнку, Старобєшеве та інші населені пункти Луганської і Донецької областей.
«Добровольці й солдати Збройних сил України, серед яких була й 51 бригада, вели кровопролитні бої з переважаючими силами агресора. Своєчасний наказ про відступ не надійшов. У результаті нам пообіцяли відкрити «коридор» й дозволити вийти, зберігши життя. Нам дали «слово русского офицера», що стріляти не будуть. Але коли колона українських військ наблизилася до «коридору Путіна», відкрили вогонь з усіх видів зброї. Нас розстрілювали, як у тирі: з танків, гармат, мінометів, «Градів», кулеметів. Ми зі своєю БМП в головній колоні йшли шостими, потім на хвилин двадцять з’їхали в сторону, ліквідуючи дрібну поломку, і це, можливо, нас врятувало від прямого попадання, але машину за наказом Андрія Аникієнка, механіка-водія з Канева, довелося терміново залишити. Вона, до того ж, заглохла, попереду й позаду стояла стіна вогню, вибухали машини з бійцями. Трохи оговтавшись, вирішили пробиратися до своїх. Де вони були, ніхто не орієнтувався. Ні карти, ні компаса не було, телефони не працювали. Пробиралися посадками, полями три доби. Пили воду з калюж, гризли насіння соняшнику. У села не заходили, боячись зради місцевого, не завжди дружелюбного до українських солдатів, населення. Мерзли холодними ночами, бо вискочили з-під обстрілу хто в чому був. Документи згоріли в машині – ще встигли побачити, як там зденотували боєприпаси. Надія вийти з оточення згасала з кожним днем. Ми скрізь натикалися на ворожі заслони. Одного разу побачили новеньку БМП-3, якого на озброєнні в нашій армії немає. Сумнівів, що проти нас воює російська регулярна армія, вже не було. Голодні, знесилені, але готові дати відсіч нападнику, оточенці з різних підрозділів ще б довго блукали поміж посадок і териконів, постійно наражаючись на небезпеку, якби одному з бійців не вдалося додзвонитися до свого командира. Той порадив іти в одне з сіл, звідки нібито мали вивозити поранених українців. Однак в селі вже хазяйнував російський СОБР. Готувалися дати останній бій, бо купка солдат і кілька офіцерів протрималися б проти численної, добре озброєної групи спецназівців не більше п’яти хвилин. Пожаліли не себе – дітей і стариків, які вийшли в той момент на вулицю. Ось так і потрапили в полон до російських «братів»…», – розповів про трагічні події 2014 року Володимир.
Тиждень Володя і ще близько сорока його бойових побратимів перебували в Донецьку як полонені, поки їх не звільнили відома українська співачка і громадський діяч Руслана Лижичко з генерал-полковником Володимиром Рубаном. Відомий журналіст Мустафа Найєм відзняв документальний фільм про той обмін – Володимир і зараз інколи його переглядає… Володимиру Резніченку волею долі судилося знову стати часткою досі небувалих подій – він брав у полон у 2014 році перших кадрових російських військових і сам був одним із перших полонених-українців, яких обміняли. Після тієї історії служив прикордонником, а повернувшись до мирного життя працював трохи таксистом, а потім – водієм автомобіля екстреної медичної допомоги в Черкасах. А зараз – він знову зі зброєю, «працює» у складі мобільної вогневої групи, яка прикриває небо над Черкасами. І готує документи, щоб потрапити знову на фронт, у підрозділ, в якому воює його побратим по боях 2014 року й полону.
Іван СМОЛІЙ
