По собі залишив спокій: світлій пам’яті Героя з Тального Сергія Зозулі

Його життєва дорога взяла свій початок 16 березня 1990 року в затишному Тальному, де й минало дитинство – світле, зігріте безмежною родинною любов’ю і домашнім теплом. Після Тальнівської школи-інтернату юнак обрав цілком земну професію: вступив до Тальянківського аграрного технікуму, аби опанувати справу газовика. Згодом була робота в столиці, де його руки зводили нові будинки, та армійська гартова під час строкової служби у 2008–2009 роках.

«Поруч із ним усе здавалося простішим і світлішим»

Дружина Юлія ділиться спогадами про його вдачу з особливою ніжністю: «Сергій мав дивовижну вдачу: ніколи не втрачав оптимізму, хоч би що ставалося навколо. Поруч із ним усе здавалося простішим і світлішим. Немає таких ролей у житті, з якими б він не впорався: турботливий син, надійний брат і вірний товариш, найкращий у світі чоловік та батько. Він ніколи нічого не шкодував для родини, прагнув, щоб ми мали все необхідне, огортав нас своєю щедрістю й турботою. Знаєте, таких людей на світі одиниці. Мені іноді здається, що другого такого серця вже не зустріти».

Хоч юність минула в містечку, душа завжди линула до сільського спокою. Сергій часто з теплотою згадував бабусю з Вишнополя, у якої гостював щоканікул. Ця любов до землі й простого життя лишилася з ним назавжди. Уже згодом, коли закохані побралися, вони за кожної нагоди тікали від міської метушні до батьків у село. Сергій абсолютно не боявся праці: міг і по господарству завзято допомогти, і з легкістю закрутитися на кухні, аби порадувати рідних смачною вечерею.

Зустріч у Києві

Їхні дороги зійшлися в столиці, де Юлія працювала в крамниці, а Сергій зводив будинки. Він часто заглядав до неї – усміхнений, сповнений невичерпного завзяття, що відразу підкорювало.

Спільне життя виткане зі світлих радощів і глибокого болю. Найбільшим дивом, яке Сергій залишив після себе на цій землі, стало народження Дениска: «Тоді Сергій ніби засяяв. Для нього поява синочка була найбільшим щастям у житті, бо ж залишив на цій землі своє продовження і світлий слід. Мені здається: той день став особливим для нас обох, найпрекраснішим з усього, що ми пережили разом».

«Таких батьків тепер рідко зустрінеш»

Для маленького Дениска тато був справжнім всесвітом. Хлопчик досі береже в пам’яті затишні київські дні: як із мамою зустрічали його з роботи, як блукали алеями парку чи взимку летіли з гірки на санчатах.

Удома Сергій повністю розчинявся в синові: міг годинами майструвати фортеці з картонних коробок, будувати замки в пісочниці чи, підхопивши дитячий візок чи велосипед, рушати на довгі прогулянки. Прагнув дати дитині все найкраще, і йдеться зовсім не про речі, а про ту безмежну душевну щедрість, яку не купиш за гроші. Навіть згодом, коли опинився далеко, татова турбота долітала в посилках, відгукувалася в телефонній слухавці за першої ж нагоди, а іноді вривалася в дім неймовірною радістю, коли Сергій зненацька приїздив у коротку відпустку.

Надійною опорою для хлопчика став і хрещений, теж Сергій, який і зараз залишається поруч, підставляючи чоловіче плече. А батьки Юлії завжди згадують зятя з невимовним теплом.

Рішення, ухвалене вмить

Перед початком великої війни родина будувала життя в Києві. Свого часу, коли Юлія була при надії, молода сім’я вирішила переїхати ближче до батьків у село. Прожили там близько п’яти років, а коли синочок підріс, повернулися назад до столиці.

За короткий час до повномасштабного вторгнення Сергій ніби щось передчував. Під час звичайних прогулянок містом він просив дружину придивлятися до укриттів. Юлія спочатку лише скептично усміхалася, бо до останнього не вірила, що лихо застане їх на порозі. Прокинувшись від перших вибухів, родина виїхала з Києва на Черкащину – спершу до Тального, а згодом у Майданецьке.

Сергій побув із рідними лише кілька днів, не знаходив собі місця, адже за плечима вже мав загартований 2014 рік, коли під час першої хвилі мобілізації захищав країну в лавах 184-го навчального центру й пройшов через запеклий вогонь АТО. Думки й обов’язок рвалися вперед, не залишаючи вибору. Чоловік зібрався швидко: склав усе необхідне в рюкзак і поставив родину перед фактом. Ні з ким не радився, нікого не питав, коротко мовивши: «Я піду, бо інакше не можу. Хто, як не я? Мусить же хтось захищати дім…» Посидівши вдома ті кілька днів, навіть картав себе за те, що змарнував час і не пішов до військкомату в перший же день.

Побратими й служба на Херсонщині

Про фронтові труднощі чи небезпеки Сергій ніколи не розповідав: беріг спокій рідних, незмінно запевняючи, що має все необхідне. Під час коротких дзвінків по відеозв’язку тримався бадьоро. Побратими стали рідними людьми: ділили навпіл сухпай і сон, прикривали в бою. Юлія каже, що вони йшли пліч-о-пліч, безоглядно довіряючи своїм за спиною. Отой затятий інстинкт самозбереження змушував хлопців багато жартувати, кепкувати один з одного й шукати бодай крихту світла навіть там, де тримали в кишені квиток в один кінець.

Трагічна звістка

Усе обірвалося 17 листопада 2023 року. Сергій уперше не вийшов на зв’язок. Юлія саме поверталася від бабусі, збиралася з мамою поратися до Михайлового храму й безперестанку набирала знайомий номер. Проте слухавка мовчала. Ні вона, ні сестра, ні батьки того дня так і не почули рідного голосу.

А потім у месенджер прийшло коротке, наче постріл, повідомлення від незнайомця: «Це правда?». Далі були гарячкові дзвінки побратимам, які ніяковіли й щось приховували, і врешті – страшна холодна правда, що змила землю з-під ніг.

Сергія назавжди привезли додому  23 листопада 2023 року. А наступного дня, 24-го, маленькому Денискові мав виповнитися другий рік. Доля розпорядилася в найстрашніший, нелюдський спосіб: чорні похоронні вінки родина купувала одночасно з іграшками для сина (просто через дорогу), намагаючись бодай якось захистити від цього дорослого горя.

Правду йому відкрили лише на дев’ятий день на цвинтарі. Побачивши здалеку ліс синьо-жовтих стягів, мама тихо запитала хлопчика, чи знає він, де вони опинилися. Підійшовши ближче до свіжого насипу, Дениско раптом зупинився, подивився на портрет і прошепотів: «Мамо, це ж мій тато…».

Пам’ять зігріває

У пам’яті Юлії назавжди закарбувалися хвилини, сповнені якогось пророчого змісту. Отримавши виплату за поранення, Сергій найперше взявся за ремонт у хаті, яку молодій родині віддали батьки. Перед своїм останнім виходом на позиції він тихо зронив: «Тепер я за вас спокійний...». Побудувати омріяний гараж так і не встиг.

Тепер, озираючись назад, жінка згадує і  давнє чоловікове передчуття, що колись сприймалося як звичайний жарт: «А раптом, як Ісус Христос, у тридцять три роки піду?..». Так воно й сталося. А вже після страшного повідомлення, коли Юлія повернулася з роботи в порожній дім, до вікна дитячої кімнати раптом підлетіла маленька пташка й постукала дзьобиком у шибку, наче передала звістоньку звідти, де  більше немає болю.

Сьогодні Дениско – вилитий батько. У дитячих поглядах і рухах продовжується життя Сергія. Щоразу, коли стає невимовно важко, родина згадує той день, коли він востаннє вирушав на передову з батьківського двору в селі. Тоді, відриваючись від рідних, завжди непохитний і сильний чоловік раптом затулив обличчя руками й заплакав, бо  розумів, що йде на велику війну, з якої може не повернутися, але інакше вчинити не міг. Його тихе «Хто, як не я?» й безмежна турбота тепер тримають родину вкупі. Матуся, дружина й синочок приходять до Сергієвої могили, приносячи любов, якій не страшна жодна розлука.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!