Обійняти живих, пам’ятати полеглих: у Черкасах зустрілися волонтери з Тальнівщини й герої Іловайська

Кривавий серпень чотирнадцятого року назавжди залишив глибокий шрам на серці країни. Щороку двадцять дев’ятого серпня соняшникові поля Донбасу знову постають перед очима – спалені, багряні від людської крові. Іловайська трагедія визначила цю дату як день невимовного болю, коли Україна затихає в скорботі за своїми захисниками. Цьогоріч у Черкасах пам’ять ожила через особливу зустріч, яка об’єднала безпосередніх свідків того пекла та волонтерів, чия невтомна відданість і досі допомагає вистояти нашому війську.

Інна Собран – невтомна «бджілка» з Павлівки Першої, що на Тальнівщині, поділилася з нами спогадами про цю поїздку до обласного центру. Її розповідь сповнена щемливих деталей про несподіване, глибоко емоційне побачення з давніми друзями громади – оборонцями Миколою Липовим та Олексієм Скоковим, яких доля дивом вихопила з іловайського вогню.

Жовте і чорне: соняшник крізь роки

Сьогодні золотава квітка з чорним осердям стала офіційним знаком пам’яті про полеглих оборонців. За ним стоїть жива, незагоєна рана нашої історії. У серпні чотирнадцятого року серед волохатих високих стебел на Донеччині українські військові приймали свої останні бої, і крізь спалені соняшники пролягав їхній шлях із пекельного оточення. Жовті пелюстки уособлюють тепло й любов до рідної землі, а темні зерна всередині – тугу за навіки полеглими в тих полях.  Цей образ тримав у напрузі й черкаську зустріч, німо нагадуючи про тонку межу між життям і смертю.

Бойові дороги: від київської бруківки до іловайського вогню

Про воєнний шлях Миколи Липового й Олексія Скокова сьогодні можна прочитати у спогадах побратимів і хроніках тієї війни. Кожна сторінка там – про винятковий гарт. Микола пройшов крізь горнило Революції Гідності, де дістав перше поранення, там народився його майбутній фронтовий позивний «Майдан». У травні чотирнадцятого, попри статус багатодітного батька й право залишитися вдома, він пішов на війну добровольцем. Як розвідник 51-ї окремої механізованої бригади, звільняв Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ.

Серпень привів розвідвзвод під Іловайськ. Поруч із «Майданом» те пекло перепливав його побратим Олексій Скоков. Коли підступний «зелений коридор» перетворився на щільну розстрільну зону, Олексія поранило, а далі був гнітючий ворожий полон. Обидва воїни дивилися в очі смерті, втрачали найближчих, але всупереч усьому повернулися живими.

Біль Павлівки Першої: пам’яті снайпера Віталія Малиша

Для жителів села на Тальнівщині слово «Іловайськ» має рідне обличчя. Під час підступного розстрілу українських колон там обірвалося життя їхнього юного земляка – снайпера Віталія Малиша, якого побратими звали «Віталь». Йому назавжди двадцять три. Після березневої мобілізації він з товаришами добровільно попросився на передову. Під час прориву з оточення зв’язок із хлопцем згас. Лише згодом пошуковці місії «Чорний тюльпан» знайшли його тіло поблизу села Чумаки.

Рідна земля прийняла сина навесні п’ятнадцятого року, коли генетична експертиза підтвердила найстрашнішу здогадку. Офіційні нагороди – орден «За мужність» та медаль «За заслуги перед Черкащиною» – прийшли до мами Ганни Гапочкіної вже посмертно.

Побачення в Черкасах із Миколою й Олексієм, які воювали в тій же бригаді й проривалися крізь те саме полум’я, стало для пані Інни символічним поверненням до свого земляка.

Турбота гріє здалеку: будні тальнівських помічників

Поки військові відбивають ворожі штурми, у Павлівці Першій та по всій Тальнівській громаді ні на день не затихає інша робота. Тут небайдужі діють заради спільної мети: збирають найнеобхідніше, закривають термінові рахунки на автівки й дрони, готують домашні страви та фасують їх у реторт-пакети для передової. Ця щоденна, часом виснажлива праця – їхній спосіб без слів подякувати захисникам і полегшити важку службу в окопах. Кожен пакунок, який вирушає з Тальнівщини, несе в собі часточку затишку рідної хати й міцну віру в те, що хлопці й дівчата обов’язково повернуться.

«Обіймаємо живих…»

Раптова зустріч над Дніпром у Черкасах із змужнілими усміхненими чоловіками змушує серце стискатися. Інна Собран досі емоційно пригадує ті хвилини: «Микола Липовий та Олексій Скоков – давні й дорогі друзі нашої громади. Це свідки іловайського пекла, які на власні очі бачили смерть, біль і весь жах війни. Вони втратили найближчих побратимів, пройшли крізь невимовні випробування, але зуміли вижити».

Для людей, які роками віддають себе допомозі армії, такі миті стають найсильнішим поштовхом не зупинятися й працювати далі. «Коли бачиш їх перед собою – міцних та усміхнених, то по-особливому відчуваєш ціну слова “живий”, – ділиться Інна Собран. – У такий день хочеться пригорнути їх якомога міцніше й сказати: дякуємо, що вистояли. Дякуємо за мужність, за врятованих товаришів, за те, що ви є».

Тальнівська громада висловлює глибоку шану Миколі Липовому, Олексію Скокову й усім захисникам нашої землі. Волонтери запевняють: пам’ять про воїнів, які назавжди залишилися в соняшникових полях Донбасу, не згасне ніколи. Пам’ятаємо полеглих, обіймаємо живих, дякуємо захисникам. Низький уклін усім оборонцям України.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!