«Ми чи не найпершими бачимо проблеми людей…» - Вісті Черкащини

«Ми чи не найпершими бачимо проблеми людей…»

Інтерв’ю з головним редактором газети «Новий Дзвін» та сайту «Вісті Черкащини» Анною Драгун.
Нашою співрозмовницею стала молода, енергійна, цілеспрямована, рішуча й амбіційна редакторка Черкаської обласної громадсько-політичної газети «Новий Дзвін» та сайту «Вісті Черкащини» Анна Драгун. Вона народилася і виросла у Тальному, до 9-го класу ходила до Тальнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Потім було навчання у гімназії, вступ до Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького на спеціальність «Видавнича справа та редагування», далі – отримала диплом магістра за фахом «Авторське право та інтелектуальна власність». Працювала у всеукраїнських виданнях «Газета по-українськи» та журналі «Країна». Має 4-річну доньку.
– Анно Володимирівно, чому Ви обрали професію журналіста?
– Мені завжди хотілося, щоб у всьому була справедливість. Тому я завжди мріяла стати поліцейською. Навіть на вулиці з друзями грали в гру, уявляючи себе стражами порядку. Коли була малою, пригадую, цілком серйозно радила звертатися рідним до адвокатів, як чула про їхні проблеми. Стати поліцейською, якщо говорити відверто, я не мала можливості, адже навчання було надто дорогим і не підйомним для моїх батьків. І я тоді подумала: ким би я могла стати, щоб мати можливість стояти на стороні правди і допомагати людям? Таку можливість я віднайшла у професії журналіста. І коли стала студенткою вузу, обравши більш ширшу спеціальність, видавничу справу, я побачила, наскільки це «затягує» і відповідає моїй мрії – ти знаходишся у вирі подій, спілкуєшся з людьми, бачиш їхні проблеми і, деякою мірою, можеш на них вплинути чи й цілком вирішити, ти відповідаєш за достовірність і правдивість інформації, яку доносиш до читачів. Журналістика – це та сфера, у якій я можу реалізувати себе.


– У чому, на Вашу думку, полягає суть цієї професії?
– Ми чи не найпершими бачимо проблеми людей. Я не помічала цього, аж поки не вийшла на роботу. Почала працювати, спілкуватися з людьми – побачила справжню дійсність, яку часто-густо перекручують. Я почула, що, наприклад, люди скаржаться на те, що влада не чує їх, не реагує на звернення. І таких проблем насправді дуже багато. І ми надаємо їм розголосу. Наше видання та інтернет-платформа стала місцем, куди люди можуть звернутися і отримати відповідь на запитання чи вирішити проблему. Тому іноді відчуваєш себе рятівником, бо, почувши людину, телефонуєш, з’ясовуєш, шукаєш істину. І коли знаходиш її – тобі є що відповісти, ти можеш пояснити людині ситуацію, дати пораду. Журналіст – це бути в постійному русі, бути комунікабельним та емоційним, не боятися труднощів та різкої критики.
– Розкажіть про свої перші кроки у професійній діяльності?
– Якщо казати загалом про мої перші самостійно зароблені кошти, то це було ще під час навчання у Тальнівській гімназії: я підробляла офіціанткою в місцевому кафе, потім адміністратором. Не боялася ніколи труднощів. Було важко, але я мала мету – допомогти батькам, в першу чергу, і стати незалежною. Якщо казати про журналістику, то працювати у цій сфері я почала ще під час навчання на 3-му курсі в університеті. Це була всеукраїнська газета «По-українськи». Тоді удвох з подружкою ми роздрукували список видань, діючих у Черкасах, і почали шукати собі роботу. Працюючи в газеті, ми дуже багато писали, їздили по області. Часом, ці поїздки були небезпечними. Але пріоритетом для нас були наші читачі, люди, які чекають на цікаву і вірну інформацію, надруковану на шпальтах видання. Така робота – це й спілкування з відомими людьми. Вже тоді, а це був 2014 рік – якраз у Києві побили студентів на Майдані, ми з подругою зв’язувалися телефоном з волонтерами: збирали у Черкасах одяг, продукти харчування, їздили до столиці на кілька днів – готували учасникам Революції Гідності бутерброди, чай. Відпрошувалися в університеті, але куди їдемо, не зізнавалися, адже подібні поїздки тоді забороняли – аж до відрахування з університету. Але мене, як і інших студентів, які їхали до Києва, обурювало, що побили таких же, як і я, тому їхала, не роздумуючи.
Коли починала працювати в газеті «По-українськи», переживала, боялася, що співрозмовник нагрубить у відповідь чи не схоче відповідати на запитання. Під час поїздок і збору інформації хвилювалася, що можуть образити словом чи можу постраждати від рук нападників. Але зараз я нічого вже не боюся.
– Чи є постаті в журналістиці, які Вам найбільше імпонують?
– Для мене є прикладом Віталій Портников (Радіо «Свобода») та Вахтанг Кіпіані («Історична правда») – відомі журналісти, публіцисти, аналітики. Їхні статті перечитувала в університеті, їх ми обговорювали з одногрупниками. Зараз теж постійно читаю, серед останніх – «Леся-українка, мама Георгія. Історія життя журналіста, який зник», «Справа Василя Стуса». Книга про перемогу духу над КГБ», «Путін грає з Лукашенком, як з Кучмою та Януковичем». Поважаю Сергія Томіленка, голову Національної спілки журналістів. Знаю його з часу, коли він працював редактором видання «Черкаський край». Він досягнув багато. До того ж, своїми силами.


– Що ви цінуєте в людях?
– Ціную, в першу чергу, коли людина має мету і робить все можливе, щоб досягнути її. Поважаю тих, хто робить це, не користуючись зв’язками, а покладається на власні сили, хто не боїться складнощів та ризиків, вміє приймати виважені рішення, людей, які мають прагнення до знань.
– Чи реалізували ви себе як журналіст?
– Думаю, так, але планую досягнути більшого. Хочеться, щоб газету ще більше впізнавали, щоб вона вийшла на якісно новий рівень. Як і сайт, над розробкою якого ми активно працюємо – окрім статей, знімаємо відеосюжети. Коли до нас звертаються жителі Тальнівщини й сусідніх районів зі своїми проблемами, ми бачимо, що люди довіряють нам. І це, насправді, є нашою рушійною силою, тим, заради чого ми працюємо.
– Яких би змін на Тальнівщині хотілося б у найближчому майбутньому?
– Відбудуться вибори. Думаю, головою ОТГ стане людина не зіпсована владою. Це має бути спеціаліст, який здатен чути людей, бачити проблеми і впевнено, професійно їх вирішувати. Сподіваюсь, що в Тальному покращиться благоустрій – місто потопатиме у квітах, в пізню пору мерехтітимуть гірлянди. Хочеться, щоб у нас поменшало занедбаних ділянок з чагарниками. Коли я їду в село, у більшості випадків помічаю, яка там нерозвинена інфраструктура. Бачу, що молодь не має можливості забезпечити дітям різнобічний розвиток. Мене обурює, коли ціни в сільських магазинах завищені, коли старенькі не можуть отримати медичну допомогу, адже умови у ФАПах – хороші далеко не всюди.
Сьогодні важливо, щоб влада була відкритою, мобільною, а не сиділа лише у кабінетах. Приємно, коли посадовці, як, наприклад, колишній очільник області Роман Боднар, ведуть сторінки у соцмережах, знімають коротке відео та діляться тим, що в планах і що вже зроблено. Хочеться, щоб люди не боялися звертатися до влади, а вона, у свою чергу, навчилася чути. У нас є багато молоді, яка має ідеї і бажання втілювати їх у життя. І сьогодні влада, на мою думку, має підтримати їх, надати юридичний супровід, початковий бюджет на розвиток.
У нас є проблема з нотаріусом, про яку я писала ще 6 років тому у газеті «По-українськи». Людям доводиться займати чергу з ночі. І ця проблема потребує вирішення, адже в сусідніх районах – Звенигородці, Лисянці – такого немає.
Ми можемо розвивати зелений туризм, відкривати нові спеціальності у наших навчальних закладах. Можливостей багато, потрібно тільки мати бажання й діяти.

Ольга ОСІЯНЕНКО

20.09.2020 09:00
Переглядів: 1245
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.