Молодий атовець з Тального вважає: «немає таких, кому не страшно»

► На рубежі

Продовжуємо рубрику «На рубежі». Чесно кажучи, чоловіки, які воювали на Сході не дуже хочуть відкриватися журналістам. Чи то не мають бажання згадувати події, які пережили, чи то з інших причин. Але ж вони живуть серед нас, і їхні розповіді цінні саме тим, що вони дають справжню, а не пригладжену, картину того, що відбувається в зоні АТО або ООС (Операція об’єднаних сил). Такі історії важливі для кожного з нас, бо ми можемо дізнатись те, чого не покажуть по телевізору, розповісти про це своїм дітям і познайомити всіх читачів з героями, які захищали і захищають нас, коли ми спокійно живемо на мирних територіях. Тому, про нескорених, свідомих громадян, які, ризикуючи життям пішли боронити нашу країну розповідаємо далі.
Серед тих, хто пройшов війну на Сході ще на її початку, Олександр Андрушенко – корінний тальнівчанин.
Довідка: народився 7 грудня 1992 року в Тальному. Навчався в Тальнівській ЗОШ №2. Після школи 4 роки навчався на електрика в Тальянківському агротехнічному коледжі. В листопаді 2012 року був призваний в армію. Рік служив в Луганській області у внутрішніх військах. Пізніше – в 14-му батальйоні територіальної оборони «Черкаси». Пройшов бойове злагодження на полігоні у Дівичках, що під Києвом. Після цього потрапив у Подільськ (Котовськ). Більш ніж півроку воював на Сході країни – з вересня 2014 по березень 2015 року. Зараз працює електромонтером в Тальнівському РЕМі. Одружений, має 10-місячну доньку.
Олександр стриманий і серйозний. Каже, що на строкову службу пішов добровольцем, адже його могли не взяти, бо не має батька. Але він мав головне – гідність, завзяття і патріотизм.
– Я знав, що це мій обов’язок і від цього нікуди не дінешся, тому зробив такий вибір. Ми виконували всі задачі, які були перед нами поставлені: стояли на блокпостах, провіряли контрольно-пропускний пункт, охороняли спецтехніку. На першій лінії оборони теж доводилось бувати: перший раз на три місяці нас відправили, другий – на півтора, – розповідає чоловік і називає ті міста, які ми не раз чули і зараз чуємо у бойових зведеннях по телебаченню і радіо. – Спочатку Дачне, потім потрапив під Волноваху, далі Старогнатівка та Богданівка. Спочатку було страшно, як і всім. Немає таких, кому не страшно. Є відчайдушні, але страх все одно є. Але всі розуміють, чому вони тут і заради чого. Особисто в мене, найбільший страх був за своїх товаришів, не за себе. Ми всі здружились і вони стали для мене другою сім’єю.
– Маєте бажання знову повернутись на Схід?
– Мені пропонували іти на контракт, але я не погодився. Є хлопці, які заради грошей підписали контракт, але, повірте, це не спосіб заробітку. Як для мене, то точно. Зараз у мене вже своя сім’я: дружина, маленька донечка Стефанія, робота, яка мені подобається. Не хочу все це залишати, тому повертатись на війну не планую.
– Як ви вважаєте, чи потрібен в Тальному реабілітаційний центр для АТОвців?
– Особисто мені, дякувати Богу, не знадобилась така допомога. Але я добре знаю, які проблеми є у хлопців, що пройшли горнило війни. Тому створення такого центру для них у Тальнівській громаді важливе питання. Треба, щоб там працювали фахівці, які б надавали кваліфіковану психологічну допомогу, бо не всі можуть справитись з пережитим самостійно.

Катерина КІХТЕНКО