Молоді вчителі з Тальнівщини розповіли, чому працюють у сільських школах

«Місія у вчителя однакова і в селі, і в місті»

Хочемо розвіяти міф про те, що професія сільського вчителя не престижна і не цікава, розказавши вам про кількох молодих та перспективних вчителів з Тальнівщини.

– Конкретного пояснення, чому я обрала професію вчителя, я не дам ні собі, ні вам. Так, напевно, доля розпорядилася, – каже 25-річна Мирослава Москаленко, яка викладає фізику та інформатику у Мошурівській загальноосвітній школі. Мирослава Володимирівна родом з Мошурова. У 2013 році сама була випускницею цієї школи, відразу вступила в Черкаський державний університет ім. Б. Хмельницького на вчителя. Здобувши освіту, повернулася в рідне село, пішла викладати. Зізнається, що в перший рік роботи, коли розривалася між вихованням дитини та вчителюванням, не відразу зрозуміла суть професії. Університет дає теоретичну базу, а практика, звісно, приходить з досвідом.
Предмет, який викладає Мирослава Володимирівна, діти люблять рідко. Фізика – це складна точна наука, тому нею треба зацікавити учня, і чим раніше, тим краще. «Я розумію, що діти всі різні, всі фізиками не будуть. У мене немає великого фанатизму. Фізику треба любити. Та як приємно, коли до тебе підходять учні після уроку і дякують за проведений урок. Це так надихає, – зізнається вчителька.
У цьому році Мирослава Володимирівна вперше спробувала себе в ролі класного керівника. Каже, що з 5-класниками працювати легко, їх можна формувати, ліпити, наповнювати знаннями. 10-11 клас – зовсім інші. У них уже сформовані певні навички і зруйнувати їх неможливо. Якщо виникають якісь проблеми, то їх причини вчителька шукає спершу в собі. Бо крім того, що вона вчителька, вона ще й мама двох діток, дружина, донька. Тому за правило собі взяла не переносити проблеми з роботи додому і навпаки.
Діти неоднаково сприймають інформацію, по-різному реагують на ситуацію. Буває, що з першого разу не всі зрозуміли тему, доводиться пояснювати знову. Запитання теж Мирослава Володимирівна ніколи не задає в лоб, а спонукає дитину подумати, знайти результат. Учні люблять свою вчительку, батьки поважають та розуміють.
Мирослава Володимирівна не шкодує, що пішла працювати у сільську школу. Різниці між міською та сільською школою вона не бачить. Місія у вчителя однакова і в селі, і в місті – виховати успішну щасливу особистість. І Мирослава Володимирівна її з гордістю виконує.

25-річна Вікторія Приятельчук з Тального працює вчителькою вже 4 роки. Свою педагогічну діяльність почала в Росанівській сільській школі: навчала діток початкових класів і паралельно викладала англійську мову.
– В дитинстві, як усі дівчатка, я хотіла стати акторкою, принцесою або співачкою, – сміється співрозмовниця. – В школі любила майже всі предмети, але найбільше музику, малювання, англійську мову, зарубіжну літературу. Татова дружина теж вчителька. Завжди після уроків я приходила до неї і любила допомагати перевіряти зошити. Згодом зрозуміла, що теж хочу стати вчителькою. Тому після школи вступила до Уманського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. Т.Г. Шевченка, навчалась за спеціальністю «Вчитель початкових класів з англійським нахилом». Навчання в мене було на першому місці. Мабуть, через це я отримала диплом з відзнакою. Після закінчення коледжу я одразу вступила в педагогічний університет ім. Павла Тичини. Через два роки перейшла на заочну форму навчання, бо дуже вже хотіла працювати з дітками. Тож пішла на роботу в школу у Росанівці.
Молода жінка зізнається, що після року роботи в сільській школі, в неї з’явилось бажання працювати у великому місті, тому згодом вона переїхала до столиці. Працювала помічником вчителя у приватній школі «ЯМБ».
– Мені подобалось працювати в Києві, але я була там сама. Без підтримки рідних та близьких було дуже важко, тому через рік знову повернулась в Тальне. Довго на місці я не засиділась. Знала, що в Майданецькій школі шукали вчителя англійської мови, пройшла співбесіду і мене взяли на роботу. Тут дуже хороший колектив і надзвичайно добра директорка Таміла Володимирівна Зелінська. Я люблю свою роботу і отримую задоволення від неї, хоч бути вчителем – нелегка справа. А ще тут навчається мій менший брат, я йому завжди допомагаю з навчанням і хочу, щоб він гарно закінчив школу. Можливо, після того, як він закінчить школу, я знову подумаю про роботу у великому місті.

28-річний Сергій Горбаченко із Зеленькова викладає у місцевій школі аж чотири предмети: історію, географію, правознавство, інформатику. Із Сергієм зустрічаємось на святковому концерті до Дня весни. Молодий вчитель захоплюється фотографією, тому все дійство знімає на фото та відео. Говорить, що у вільний від роботи час полюбляє фотографувати та робити мультимедійні презентації.
Сергій здобув освіту бакалавра з історії у ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, тоді в УДПУ ім. Павла Тичини отримав диплом магістра з географії. Пішов навчатись за цільовим направленням, після університету повернувся викладачем до рідної школи. Зараз молодий вчитель є класним керівником 9 класу. Ділиться, що з меншими школярами працювати набагато легше, ніж з підлітками. Але підхід до учнів знаходить швидко. За його словами, треба просто бути з дітьми в темі та знати, чим вони цікавляться, що їх захоплює.
– Сучасна молодь полюбляє посидіти в соцмережах навіть на уроках. Їхні руки підсвідомо тягнуться до мобілок. Тому, буває, під час навчання викладачі вимушені вимикати вай-фай, – ділиться Горбаченко.

У своїй рідній Тальянківській школі Марія Дмитрівна Іващенко почала працювати вчителем початкових класів 5 років тому, коли була ще студенткою. І досі не знає, як тоді вдавалося поєднати роботу та навчання в Умані. Педагогічну освіту здобувала спочатку в Уманському гуманітарно-педагогічному коледжі імені Т.Г. Шевченка, а потім – в Уманському педагогічному університеті імені Павла Тичини, закінчила магістратуру.
На сьогодні вже встигла випустити свій перший набір учнів. З 1-го вересня до неї знову прийшли найменшенькі – першокласники. Цього разу їх 7-ро: відкриті, щирі, справжні чомучки. Усе їм цікаво, а особливо заворожує космос, розмови про інопланетян та Всесвіт. Свою вчительку вони називають по-різному: від «мамуся» до «Митрівна», довіряють їй геть усе на світі.
– Це настільки зворушливо, – каже молода педагогиня. – Якось розсунулася зачіска у дівчинки. Стою. Заплітаю. Запитує, чи є в мене донечка? Кажу: «Поки що, ні». А вона, зітхаючи: «Нічого, зате у вас є ми, так?».
Щоразу Марія Іващенко намагається якомога ретельніше підготуватися до уроку. Навіть коли знаходиться вдома, робота завжди з нею поруч.
– Роблю якісь домашні справи. Дивлюсь – і це б можна було з дітками зробити, й інше. Завжди думками я з роботою, – ділиться. – Наприклад, хочу, щоб урок пройшов на «вау!», це потребує неабиякої енергії від вчителя. Приємно відчувати, коли насичено відпрацюєш урок і на його завершенні впадеш на спинку стільця, що це матиме результат, що я дітям знання таки дала. Зараз діток небагато, я можу приділити їм трошки більше часу. Сильнішим дам завдання – вони працюють, ти тільки контролюєш. Зі слабшими теж намагаємося не відставати. Хочеться, щоб усім було комфортно.
Як зізнається вчителька, їй навіть пропонували роботу у приватній школі:
– Я, якщо по-чесному, замислювалася над тим, щоб працювати у міській, великій школі. Поки залишаюся у своїй, рідній. Хоча у перспективі – все можливо.

Ліна ЯЛОВСЬКА, Катерина КІХТЕНКО, Ольга ОСІЯНЕНКО, Анна ДРАГУН