Місто, яке ми любимо

У тихоплинній течії віків розвивається Тальне, де зелені шати лісів переплітаються з хліборобськими полями, з древніми пагорбами, з тихим плесом Тальянки та Гірського Тікича. Давня і славна історія нашого міста. Писана, переказана, оповита легендами сивих віків і тисячоліть, зафіксована на скрижалях епох.
Назва міста. Щодо походження назви міста існують декілька версій, але на сьогодні немає спільної думки серед науковців. Очевидно, назва міста пішла від назви річки Тальна, яка вперше згадується 1593 року. Цікаво простежувати назву міста в історичних документах ХVІІІ ст.. Так, з видання «Архив Юго-Западной Россіи, издаваемой коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, состоящих при Киевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ Генералъ-Гебернаторе» довідуємося, що в 1790 році Тальне мало назву Tальне z Paryzem, а з «Альфабету о владельцах Екатеринопольского уезда с показанием принадлежащих им селений и дачь, равно и состоящих в них по ревизии душ регистра 1796 года сентября 15 дня» Тальне має назву «с. Тально с Порижем», «село Тальна с Порижем», «Тальна с Парижем».
Точної дати заснування міста історія не зберегла. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878 м. Тальне занесене до списку історичних поселень України та встановлена дата першої писемної згадки – 1609 рік. Ця дата не є запереченням того, що на території сучасного міста до 1609 року не було людно. Михайло Максимович, один з видатних дослідників в галузі української культури, археології та етнографії, цілковито правильно зауважив: «Втім, мовчання літописців про міста не є запереченням їх буття». Справді, тисячолітня історія міста промовляє до нас пам’ятками трипільських поселень, поселеннями доби бронзи, черняхівської культури, ранньозалізного віку, городища 17 століття, похованнями скіфської культури. Ці пам’ятки свідчать, що землі, на яких знаходиться місто, були заселені з давніх часів.
У ХІV столітті землі сучасної Тальнівщини перейшли під зверхність Великого князівства Литовського. Політика литовських князів поволі сприяла вигнанню татар з українських земель. 1363 року маємо відомості про похід великого литовського князя Ольгерда Гедиминовича на татар. Він погромив їх на Синій Воді, Синю Воду дослідники вважають за ліву притоку Бугу, Синюху. Збереглася грамота Менглі-Гірея, відомого фундатора Кримської держави, в якій згадується про всі володіння, які ще передав його батько Ханджі-Гірей. Тут перераховується Київська тьма, Володимирська та інші. В документі згадується про передачу Брацлавської тьми з усіма володіннями, данями, землями й водами, Звенигороду (полуднева Київщина) з володіннями, данями, землями, водами та інших місцевостей. Передача земель литовським князям все ж не гарантувала від нападів татар. Гуманською пустинею татари прокладали собі шляхи… В історичних джерелах збереглися відомості про Чорний шлях, Улицький, Кривошаровський, Звенигородський або Збузький. Чорний шлях проходив через всю територію України, доходив до Чорного лісу, де в свою чергу розходився в різних напрямках. Середній напрямок проходив поблизу Шполи, Умані, Янiва, Тального.
Тільки наприкінці ХVІ та на початку ХVІІ століть польський уряд визнав існування поселень на ґрунтах Гуманських та Звенигородських, що залюднювалися після великої пустоші, яка утворилася під час татарських нападів. Року 1592 значну частину поселень на звенигородських ґрунтах, а серед них і Тальне, отримує галицький каштелян з Комарова, староста брацлавський, вінницький і звенигородський Юрій Струсь. 1604 року, видавши заміж свою дочку Олену за Валентія Александра Калиновського, генерала земель подільських, Струсь одписав дочці в посаг Буки; згодом до Калиновського перейшли й інші володіння. Соймовою ухвалою року 1609 Калиновському було надано «Гуманську пустиню». Це надання пов’язується із роздачею українських земель по Люблінській унії. В соймовій ухвалі воно описано приблизно так: «Внесли до нас земські посли, щоб ми за великі та криваві заслуги Валентія Александра Калиновського, старости вінницького та брацлавського, пожалували йому на правах власності пустош, що зветься Гуманьською та лежить у Брацлавському старостві в тих межах її, в яких вона розташована по її урочищах, на що ми і погодились». Після загибелі Валентія Александра Калиновського під Цицорою, Гуманщина переходить до його сина Марціна. В 1638 році за 119 тисяч злотих Марцін Калиновський здав в оренду на три роки гданському купцеві містечка Буки, Іваньки, Маньківку, Мошурів та місто Умань з правом виробляти поташ, селітру і смольчугу.

1652 року в битві під Батогом загинув Марцін Калиновський разом з єдиним сином, Гуманщина перейшла до Станіслава «Ревери» Потоцького, одруженого з донькою Валентія Александра Калиновського — Зофією Калиновською. Від нього до його сина — польного гетьмана Фелікса Казімєжа Потоцького. Згодом син його, белзький воєвода Станіслав Владислав Потоцький, завдяки запису Гелени Морштинівної отримав величезний маєток поблизу Умані, зокрема, Тульчин, Торговицю, Браїлів, Демидівку, Могилів на Поділлі. Дітей він у шлюбах не мав, тому в 1732 році його маєтки перейшли до племінника — Францішека Салезія Потоцького. У Салезія, який жив в Кристинополі, на Уманщині були зосереджені найбільші й найбагатші його маєтки, які він здавав в оренду, отримуючи великі прибутки. Після смерті Францішека Салезія Потоцького, повновладним господарем величезного маєтку з 1772 року стає його єдиний син Станіслав Щенсний (Фелікс) Потоцький. Вперше побачивши свої маєтки, граф був вражений нечуваною красою цього краю. У своїх маєтках новий господар приділяв велику увагу вдосконаленню сільського господарства. У розробленій для маєтків Щенсного Потоцького інструкції «ключовому економу» (керуючому відповідним районом населених пунктів) зазначалося, що кожен підданий має жити не в землянці, а в «надземній хаті», яку повинен збудувати. Окрім того, ключовий економ був зобов’язаний стежити, щоб усі селяни кожні шість років саджали у своєму дворі відповідну кількість яблунь, груш, вишень та шовковиць, а на непридатних для оранки землях – швидкоростучі дерева: верби і тополі.
В 1765-1791 роках Тальне z Paryzem (напис польською мовою) належало до Брацлавського воєводства Брацлавського. В ці роки проводилася люстрація – перепис населення. Окремо, відповідно до королівського наказу Речі Посполитої, проводився перепис єврейського населення, яке проживало на території воєводства. Так, у 1765 році в Тальному проживало 11 євреїв, у 1784 – 53, 1787 – 70, а 1790 року в Тальне z Paryzem проживало 24 євреїв, з них: 13 чоловіків, 11 жінок. Згідно ревізії 1796 року в Тальному, яке належало Станіславу Францієвичу Потоцькому, проживало 696 православних осіб. Майже 100 років Тальне належало роду Потоцьких. Після смерті Софії Потоцької у 1822 році Тальнівський ключ за заповітом переходить до дочки Ольги Станіславівни. За графинею числилось «земли 30440 десятинъ съ 5 520 ревизскими душами, въ следующихъ селах: м. Тальномъ, сс.. Гордашовке, Лащевой, Романовке, Паланочке, Поташъ, Мошурове, Белашкахъ, Глебочке, Кобриновой-гребле, д. Соколовочке». В березні 1824 року 22 річна Ольга Станіславівна Потоцька виходить заміж за 38 річного графа Лева Олександровича Наришкіна. Наришкіни проживали в Одесі, в Тальному Ольга побувала лише раз, але тут збудували в 1840 році папірню, а в 1846 році – католицький костел та церкву Троїцьку, камінну, з такою ж дзвіницею. Сюди ж, після землетрусу в Умані, був перенесений гроб з прахом Софії Потоцької. Тальне продовжувало залишатися невеликим містечком, за ревізією 1847 р. Тальнівська єврейска спільнота налічувала 1807 осіб.
В лютому 1846 року єдина дочка Наришкіних Софія Львівна виходить заміж за графа Петра Павловича Шувалова. Згідно статистичних даних, за 1853 рік у Тальному на той час вже проживало 1 602 православних: 787 чоловіків та 815 жінок. В Списку населених міст по Киівській губернії, складеному 27 жовтня 1866 року, зазначалося, що Тальне є власницьким містечком її світлості Софії Львівни графині Шувалової. Число дворів – 839, число жителів – 4 936 (малоросів – 1617, поляків – 115, євреїв – 3163, німців – 35, французів – 5, англічанка – 1). В містечку діяла церква православна камінна, капличка фамільна католицька камінна, католицький костел, поштова станція, цукровий завод, лазарет при ньому дерев’яний, церковно-приходська школа, єврейська синагога дерев’яна, молитовні будинки – один дерев’яний, двоє камінних, чотири млини вітрових дерев’яних, двоє водяних камінних млинів, крупчатка кам’яна, 35 шинків, винний підвал, 32 лавки. 1866 року стає волосним містечком Тальнівської волості, число жителів становило 10664 особи.
Приблизно в 1870 роках графиня Шувалова на південній околиці міста заклала чудовий парк, який займав територію в 44 га в лісовому масиві площею 406 га. Родина Шувалових залишила по собі ще одну пам’ятку – Мисливський будинок, або як його називали на французький манер – «палаццо».
Містечко розросталося. Значний відсоток населення становили дрібні ремісники, торговці. Так, в 1900 році в Тальному було 9 312 мешканців, діяли поштово-телеграфна контора, залізнична станція, земська станція кінної пошти, двокласне сільське народне міністерське училище, Талмуд-Тора, аптека, миловарний завод, пивоварня, 2 слюсарні-майстерні, 11 кузень, богадільня, 12 заїжджих дворів, лавки.
Напередодні більшовицького перевороту в місті проживало 11 129 осіб. У 1917 році Тальне визнало владу УНР, але в середині січня 1920 р. містом заволоділи більшовицькі війська. У березні 1923 року створений Тальнівський район, Тальне стає районним центром Київської губернії, а з 1932 року – Київської області. З 1954 року Тальне територіально входить до складу Черкаської області.
У 1991 році Україна здобула незалежність і почалася її нова історія, а отже, і нова історія Тального.

Матеріал підготовлений Тальнівським музеєм історії