Вісті Черкащини 
Бойова медикиня «Гайка»: фронтова історія жінки з Тальнівщини
«Там не можна плакати. Коли ти плачеш – ти слабак. А слабким там бути не можна». Ці слова говорить не кадрова військова і не людина, яка все життя носила погони. Їх говорить жінка з Тальнівщини – медична сестра, мама трьох дітей і бабуся, яка добровільно пішла на фронт рятувати українських військових. Для неї війна – не гучні гасла й не красиві слова. Це щурі у підвалі стабілізаційного пункту. Це хлопці без рук і ніг. Це крик пораненого бійця, в якого осколок стирчав з ока. Це ночі без сну під КАБами. І це постійне відчуття, що ти мусиш бути там, де найбільше потрібна.
Продовжує рубрику «Історія наших Захисників» – Ірина Санжаревська, позивний «Гайка». Народилася Ірина Василівна й до нині живе у Леваді. Закінчила Уманське медичне училище, близько 18 років працювала у Тальнівській лікарні: на ФАПі, операційною медсестрою, у гінекологічному та акушерському відділеннях. Саме цей досвід згодом став визначальним – саме як фахову операційну медсестру її залучили до медичної роти.
На війні вона перебувала близько двох років. Починала службу на Донецькому напрямку, зокрема у Волноваському районі, згодом – в Авдіївському секторі. Останній рік працювала на Покровському напрямку, де бойова активність залишалася інтенсивною.
Ірина Санжаревська не одразу повертається до спогадів. Кілька секунд мовчить, ніби подумки вирівнює той досвід, який уже неможливо розкласти на «до» і «після».
– Пішла я добровільно. Пів року ходила у військкомат, просила, щоб мене взяли. І мене взяли. Це була 31 окрема механізована бригада. Тоді нас повезли на Житомирщину, там формувалася нова бригада, і я потрапила в медичну роту. Ми одразу потрапили на Донецький напрямок. Це був 2023 рік. Нас перекинули під селище Веселе. Там був стабілізаційний пункт. І саме там почалося те, що я ніколи не забуду.
Її розповідь стає деталізованою, майже документальною… «Ми жили в підвалі. Щури, сирість, каналізація. Але ми працювали 24 години на добу. Поранених везли без зупинки. Ми відкачували, стабілізували, передавали далі. Я бачила все – і молодих хлопців, і дуже важких. Це було так, що ти просто не маєш права зупинитися. Ми працювали в таких умовах, де немає сну. Постійні прильоти. Ми інколи навіть не розуміли, чи це день, чи ніч. Жили під обстрілами, працювали під обстрілами й навіть не одноразово прощалися один з одним і подумки зі своїми родинами. Але по-іншому не було як. Тому ти просто робиш свою роботу і тримаєшся, навіть коли всередині все розривається».
Пані Ірина згадує, що навіть під час підготовки до служби вона не залишалася осторонь того, що вважалося «необов’язковим» для жінок у підрозділі. За її словами, навчання на полігонах було для неї не формальністю, а необхідністю, продиктованою розумінням реальних умов майбутньої роботи. Вона розповідає, що разом із побратимами виїжджала на полігони, брала участь у стрільбах. Мотивація була проста – у разі потреби вона мала бути готовою не лише надавати медичну допомогу, а й діяти в умовах прямої загрози, розумітися на ситуації на рівні базових бойових навичок.
Окремо Ірина згадує про символічні «подарунки» від військових, які пройшли через її руки як пацієнти.
– Хлопці, коли вже поверталися після лікування, заходили дякувати, що з ними все добре. Передавали через побратимів слова подяки, – розповідає військова медикиня.
І додає деталь, яка підкреслює специфіку фронтової реальності: «Мої хлопці віддячували мені гранатами й патронами. У мене був такий «асортимент», що не кожен військовий бачив. Навіть трайсера були, щоб стріляти вночі. Коли я поверталася зі служби додому, я все віддала хлопцям. Бо ми тоді стояли на Сумщині, і там було дуже гаряче. Забезпечення було слабке, тому вони потребували всього. Я віддала їм, щоб вони могли себе захистити».
Окремо Ірина Василівна висловлює вдячність усім, хто підтримував військових на передовій – як волонтерам, так і простим людям, які передавали необхідні речі. «Насамперед я вдячна моїм дітям, які підтримували мене у всьому, забезпечували необхідним та чекали вдома, дякую моїй рідній мамі, яка молилася за мене, а зараз оберігає мене з небес. Дякую всім, хто підтримував на війні. Білашківська гімназія неодноразово допомагала волонтерськими ініціативами, за що я вдячна директору Олегу Цимбалу, учням та усьому колективу. Приємно, що на День Захисника, вони запросили мене й мого чоловіка, подякували нам за службу, подарували квіти й дитячі малюнки, які ми зберігаємо в себе. Дякую власникам магазину «Екобуд» подружжю Олени та Віктора Михайлових – передавали нам матеріали на траншеї, окопи, бліндажі. «Онопріївські бджілки» передавали смачні страви. Дівчата з різних сіл громади готували й передавали передачі. Я дуже вдячна за ці передачі, за ці солодощі, за все. Діткам, які передавали листівки. Така підтримка тримала морально й фізично, особливо в умовах нестачі нормального харчування та постійної зміни позицій».
Нині пані Ірина повернулася до мирного побуту. «Сенс мого життя – це мої діти і онуки, це весь мій світ і моя радість. І якщо доведеться, то я повернусь. Я звільнена лише в запас, так що для мене війна ще не закінчилась. Я просто медик, тепер уже бойовий медик: що змогла – зробила, що не злякалась – вистояла. Однак герої – це ті хлопці і дівчата, які навіки залишились там, це ті, яких повертають додому на щиті. Саме про них треба писати, аби люди не забували. І ще – про тих військових, які повернулися з інвалідністю і пораненнями, вони потребують допомоги і подяки».
Після цієї розмови особливо гостро усвідомлюєш, наскільки важким є досвід людей, які пройшли війну не з позиції глядача, а зсередини – там, де щоденна робота межує з болем, страхом і відповідальністю за життя інших. У голосі пані Ірини немає пафосу чи намагання прикрасити пережите – є лише стримана правда людини, яка бачила занадто багато і навчилася жити з цим далі.
Вона справляє враження сильної, зібраної людини, яка не дозволяє собі зайвих емоцій, але водночас не приховує внутрішньої втоми. За цією зовнішньою стриманістю відчувається досвід, який не відпускає навіть у мирному житті. І саме такі історії змушують інакше дивитися на війну – не як на абстрактні події, а як на щоденну роботу людей, які рятували інших ціною власного виснаження.
Щиро дякуємо Ірині Санжаревській за відверту розмову та її нелегку працю, за роки служби, присвячені порятунку життів українських військових. Бажаємо їй міцного здоров’я, сил і внутрішнього спокою, якого так бракує тим, хто пройшов війну.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
