Люди нашого краю

Цікаво було нам поспілкуватися з молодшим науковим співробітником державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» Людмилою Миколаївною Чабанюк із Легедзиного.
Довідка: народилася 12 жовтня 1967 року на Вінниччині, у с. Білопілля Козятинського району. Там закінчила середню школу, після якої вступила у Вінницький педінститут на філологічний факультет, спеціальність «Українська мова та література». Після 3-го курсу вийшла заміж. Потім разом з чоловіком, Владиславом Чабанюком, поїхали працювати учителями української мови та історії у село Сліди, де прожили до 1993 року. Там народилися 2 сини. Потім повернулися в Легедзине, де проживають і по цей час. До 2015 року працювала в школі за спеціальністю, 13 років була заступником директора Легедзинської ЗОШ І-ІІІ ступенів та рік – директором школи. З 2016 року – молодший науковий співробітник державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура». Любить квіти, саджати дерева, кущі, городину, щоб росла й родила, а ще – цінує домашній затишок. Дотримується слів, які колись сказала покійна бабуся: «Хто б до тебе не прийшов до хати, ти повинна завжди, що в тебе є, пригостити». Це жінка взяла собі на озброєння.
– Чи хотіли б Ви змінити щось у своєму минулому?
– Нічого не міняла б. Знову вийшла б заміж за Владислава Васильовича, знов би хотіла, щоб у мене були такі дітки. Єдине, якби діток було більше. Про це вже пізно думати, треба було тоді. Але такий був час – трохи важкий для нас, 90-ті роки. Старший син мені казав: «Мамо, я не знаю, як ми тоді вижили, як ви ще тоді нам щось і купляли, і будувалися…». Але ми так, як і всі інші люди, намагалися справлятися.
– Скажіть, будь ласка, про що Ви мрієте?
– Дуже багато хочу зробити, маю багато планів і проєктів. Мрію об’їхати всю Україну, побувати в різних її куточках, тому що знаю ще не все: була в різних регіонах, але ще не все дослідила, обстежила – дуже хочеться цього. Наприклад, поїхати в Батурин разом з чоловіком. Ще одне моє бажання – щоб частіше збиралися в родинному колі. Коли діти не мають змоги приїхати, ми сідаємо в автомобіль і їдемо до них – сини живуть у Хотові під Києвом, мають свою гончарну майстерню, займаються майстер-класами, роблять посуд і дарують людям радість.
– Людмило Миколаївно, яка подія, що відбулася за останній рік у Вашому житті, найбільше Вам запам’яталася?
– Це, насамперед, подія, яка пов’язана з моєю родиною: 60 років, як одружилися тато і мама. Ми з’їхалися всі до батьків – 4-ро дітей, онуки, 4-ро правнуків. Дай Бог, діждуться ще праправнуків, тому що старший правнук вже у 8 класі. Інша подія – коли чоловікові було 50 років, родичі подарували нам поїздку у Ригу (Латвія), де він колись служив. Владислав завжди мріяв туди поїхати. І ця мрія збулася, ми поїхали туди, знайшли, де була його військова частина, де служив зв’язківцем, округ. Усі вулички, де ходив, він пригадав, і я поруч з ним. Мені сподобалось, як там виглядають вулиці, як все влаштовано, як громадський транспорт працює. Хотілось би і у нас щоб була така Європа.
– Що б Ви хотіли змінити на Тальнівщині?
– Я живу в селі, і мені хочеться, щоб село процвітало. Є села в районі, які мають кращі умови, є й ті, де вони гірші. Ми (Легедзине) – в кращому становищі, бо село розташоване на трасі, тому є надія на те, що воно буде розвиватися, інфраструктура покращиться, культура підніматиметься на все вищий щабель. Для цього ми, співробітники заповідника, що можемо – робимо: проводимо різноманітні свята, виставки, кінопокази. В цьому році у зв’язку з COVID-19 ми почали працювати 2 місяці тому. Як правило, за сезон (травень-жовтень) маємо 5 тисяч відвідувачів. Приємно, що зараз багато людей приїжджають сім’ями, зараз пожвавилися родинні тури. По суботах ми навчаємо людей народних танців не тільки українських, а й інших народів. Люди, яким за 70, і діти, яким по 6-8 років, – усі танцюють одночасно. Показуємо на екрані, що розміщений на трипільській хаті, фільми нашої студії «Мальва». Дивимося, сидячи на ряднах.

Ще одним співрозмовником став начальник Тальнівського міжрайонного управління водного господарства Пономаренко Олег Анатолійович.


Довідка: народився 25 травня 1967 року в м. Тальне у сім’ї службовців. Після закінчення Тальнівської школи №1 вступив до Читинського політехнічного інституту на спеціальність «Меліорація». У 1984 році перевівся у Херсонський сільськогосподарський інститут ім. О. Д. Цюрупи. 2 роки служив у Збройних Силах. У 1991 році закінчив навчання і здобув кваліфікацію інженера-гідротехніка. Трудову діяльність розпочав в Тальнівському міжрайонному управлінні водного господарства. Працював за спеціальністю у Тальнівському управлінні зрошувальних систем: інженером-гідротехніком, начальником відділу меліорації, інженером Тальнівської та Кобриново-Гребельської насосних станцій, начальником ремонтно-механізованої дільниці.
З 2008 по 2010 рік – заступник начальника Тальнівського міжрайонного управління водного господарства. А з 2010 рік і по сьогодні – начальник управління. Одружений, має доньку і сина.
У 2015 році був обраний депутатом Тальнівської міської ради. Питання благоустрою та безпеки вважає пріоритетними для вирішення депутатським корпусом.
– Олеже Анатолійовичу, розкажіть про діяльність Вашого управління?
– Працюємо у сфері розвитку водного господарства та гідротехнічної меліорації земель. По суті, наша діяльність – це всі водні об’єкти 9 районів Черкаської області: річки, ставки, водосховища, джерела, осушувальні та зрошувальні системи. Так, як ми розчищали річку Гірський Тікич в центрі Тального, наглядний приклад того, як працює наша служба. На сьогодні 8 насосних станцій проводить полив. В управлінні працює 85 людей.
– Як Ви ставитесь до процесу децентралізації?
– Цей процес повинен відбуватися, але разом з тим, він повинен принести людям покращення, а не навпаки. Всі нововведення ніколи не проходять без поразок, ніколи не буває одразу легко. Нас чекає складний процес, це однозначно. Проте, люди не повинні відчути його на собі. Головне, щоб великі підприємства, лікарня, сільські школи та садочки залишились, бо в іншому випадку люди будуть страждати. Що тоді робити кожному із них? Їхати за кордон? Що тоді з Тальнівщини залишиться? Ось за це в мене болить душа. Сподіваюсь, реформа розгорнеться як слід, на місцях будуть залишатися гроші. Це дасть змогу розвивати необхідні сфери: ремонтувати дороги, пустити автобус, фінансувати школи та дитсадки.
– Які якості Ви цінуєте в людях?
– Щирість, взаєморозуміння і доброту. Як на мене, ці людські якості найважливіші кругом: у сім’ї, на роботі, у дружбі.
– Яким, на Вашу думку, має бути депутатський склад об’єднаної громади?
– Депутатський корпус повинен бути відкритим до людей, які проживають в громаді. Жителі вже ждуть і сподіваються, що цього разу депутати виправдають довіру і зберуться професіонали, які покращать їхнє життя. Основний критерій, за яким потрібно оцінювати депутата – це його робота.
– Ви бували закордоном? Як ставитесь до того, що люди масово виїжджають закордон?
– Я за все життя ні разу не був закордоном і мене туди не тягне. Хочу, щоб мої діти не мали потреби виїздити закордон працювати, а залишались тут у гарній, процвітаючій Тальнівській громаді. Люди виїжджають з метою заробітку і я їх розумію, бо, на жаль, тут на місці важко знайти роботу з достойною зарплатою. Сподіваюсь, в найближчому майбутньому ця ситуація кардинально зміниться. Хочу, щоб наші співгромадяни їздили закордон виключно на відпочинок чи провідати рідню, щоб обов’язково поверталися сповнені враженнями та бачили, що вдома навіть краще.

Наступним співрозмовником став колишній директор Зеленьківської загальноосвітньої школи Іщенко Віталій Миколайович.


Довідка: народився 1963 року в с. Вербівка Кам’янського району. У 1970 році пішов до 1-ого класу середньої школи с. Телепине. Згодом родина переїхала у с. Зеленьків Тальнівського району, там навчався у 8-річній школі. Відразу після школи – у Корсунь-Шевченківському педучилищі за спеціальністю «Трудове навчання і креслення». Трудову діяльність розпочав з посади вчителя в с. Тузли Татарбунарського району Одеської області. Звідти пішов на службу до лав Збройних Сил. З 1986 року почав працювати вчителем Зеленьківської загальноосвітньої школи. Має вищу педагогічну освіту: закінчив Полтавський педінститут за спеціальністю «Історія та суспільствознавство». З 1999 року обраний директором школи. З 2014 року вийшов на пенсію за вислугою років. Має сина та доньку.
«Гідний розвиток кожного села – запорука розвитку громади в цілому»,– впевнений чоловік. Цінує в людях порядність, чесність та відданість справі.
– Яка Ваша думка щодо об’єднання громад?
– Створення громад, які самі все вирішують, я думаю, що це позитивні і правильні зміни. Поки що люди трохи із насторогою сприймають нову реформу, бо не вірять, що може щось змінитись на краще. Як на мене, із зростанням обізнаності населення зростатиме і оптимізм щодо реформи децентралізації.
– Невдовзі буде новий керівник громади. Який, на Вашу думку, він повинен бути?
– Насамперед, він повинен бути патріотом рідного краю. Він повинен бути відданий своїй справі і зробити все для того, щоб наша громада процвітала. Добробут людей та розвиток довіреного йому регіону – це має бути в нього на першому місці.
– Як Ви вважаєте, з чого можна почати розвиток у громаді?
– Є багато важливих проблем, які треба вирішити. Я, як історик, можу сказати, що Тальнівщина надзвичайно багата на історичні та туристичні місця. Кожне село у нас своєрідне, унікальне та має цікаве минуле. Можна було б успішно розвивати зелений туризм, трипільську культуру та приваблювати туристів в наш край. Найперше, що для цього треба зробити – дороги, бо який турист захоче їхати поганими дорогами.
– Зараз молодь масово виїжджає закордон з метою більшого заробітку. Як Ви ставитесь до цього?
– Я і сам був закордоном на заробітках. Виїжджають найбільш продуктивні люди, в основному молодь. Таке життя, що люди вимушені їхати, покинувши рідну домівку, свою сім’ю. На мою думку, потрібно створити для людей кращі умови праці з достойною заробітною платою. Потрібно провести благоустрій вулиць, зробити наше місто та села комфортними. Тоді і люди будуть залишатись. Ось в цьому, як на мене, і полягає нова реформа – створити комфортні, зручні умови для людей.

Ще однією цікавою співрозмовницею нашої рубрики стала лікар-інфекціоніст КНП «Тальнівська ЦРЛ» Терлецька Ірина Василівна.


Довідка: народилась 26 листопада 1987 року в Мошурові, що на Тальнівщині. В цьому селі пройшло все дитинство та шкільні роки. Мошурівську загальноосвітню школу закінчила із золотою медаллю. Далі – навчання в Одеському національному медичному університеті. Інтернатуру проходила у столиці в Національній медичній академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика. Взимку 2013 року почала працювати лікарем-інфекціоністом в Тальнівській центральній районній лікарні, де й працює понині. Заміжня, має 3-річну доньку.
Життєве кредо: «Роби справу чесно, з душею – і твоє до тебе прийде».
– Які людські якості найголовніші для Вас?
– Найбільше я ціную чесність, доброту та відповідальність. Вважаю ці складові найважливішими якостями людини. Ще у мене завжди викликали повагу цілеспрямовані особистості, які ніколи не здаються.
– Ірино Василівно, Ви вже більше 7-ми років працюєте лікарем-інфекціоністом. Чим для Вас особлива ця робота?
– Роботу свою люблю. Хоча вона не з легких і навіть небезпечна для життя, але в іншій справі я себе не бачу. Лікуючи своїх пацієнтів, зрозуміла, що професія лікаря не має кордонів. Переживаю за своїх пацієнтів, навіть інколи занадто. Я лікую людей і, можна сказати, рятую їхні життя. В цей нелегкий період пандемії коронавірусу, ми, інфекціоністи, знаємо, що мусимо захиститися самі, щоб мати можливість надати допомогу людям. Добре, що лікарня одразу добре забезпечила нас захистом. Ідемо до хворих, бо хто ж іще має надавати допомогу, як не ми. Ситуація з коронавірусом є дуже непередбачуваною, захворювання нове і ніхто не знає, як воно далі відгукнеться. Перебіг у кожної людини індивідуальний. Обурюсь, коли інколи чую від людей, що коронавірусу не існує. Ця хвороба є і треба її остерігатись та дотримуватись усіх правил, щоб не захворіти. Я постійно беру чергування на приймальному відділенні, щомісячно ходжу у нічні зміни.
– Хто вас підштовхнув стати лікарем?
– У школі мені дуже подобалась біологія і я посилено її вивчала. Хотіла своє життя присвятити цій науці. Мама порадила мені стати лікарем, тому я обрала медицину. І не шкодую.
– Як Ви вважаєте, життя мешканців Тальнівської громади зміниться після процесу децентралізації? Якщо так, то як Ви бачите майбутню об’єднану громаду?
– Я позитивно дивлюсь на цей процес. Як на мене, то це правильний і необхідний крок для громади. Однозначно, на перших етапах змін на краще, багато буде залежати від майбутнього керівника та його команди, але також важлива підтримка та згуртованість людей. Безперечно, для розвитку громади необхідні кошти. На мою думку, треба зацікавлювати людей, особливо молодих спеціалістів, робочими місцями. Для того, щоб їх створити, треба надати можливість людям, які цього хочуть, з нуля побудувати малий чи середній бізнес. Я вважаю, для цього повинні на державному рівні створюватись пільгові системи оподаткування. В такому випадку бюджет громади збільшиться.
Тальнівщину хочу бачити чисту, затишну, красиву та зручну. Мене, як лікаря, найбільше турбує питання лікарні та всіх лікувальних закладів Тальнівської громади. Хороша лікарня з новітнім медичним обладнанням – це велика перевага для будь-якої громади і невід’ємна частина комфортного середовища для життя людей. А створення такого середовища і є головною задачею реформування держави.

Поспілкувалися ми і з мудрою, цілеспрямованою, рішучою журналісткою нашого видання Ліною Миколаївною Яловською.


Довідка: народилася 19 червня 1975 року в Майданецькому. Мама працювала агрономом у місцевому колгоспі, батько був службовцем – завідував автоколоною в автошколі. Із золотою медаллю закінчила Майданецьку ЗОШ І-ІІІ ступенів. Вищу освіту за спеціальністю «Українська мова та література» здобула у ЧНУ імені Богдана Хмельницького, отримала червоний диплом. Працювати почала у одній із шкіл обласного центру: спочатку викладала українознавство, потім – українську мову. 8 років жила та працювала разом з чоловіком в Італії. Після повернення на Батьківщину Ліна Миколаївна працювала у Тальнівській школі №4. Пізніше – придбали житло та переїхали до Соколівочки, де проживають до цього часу, мають невеликий сімейний бізнес (чоловік займається пасікою). Рік працювала вчителем української мови у Соколівоцькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. З 2018-го і до сьогодні – журналістка газети «Новий Дзвін». Має дорослого сина та 7-річну доньку. Любить читати книги, захоплюється творчістю Ліни Костенко.
– Ліно Миколаївно, поділіться, будь ласка, як сталося, що Ви поїхали до Італії?
– Ми на той час жили в Черкасах, мали там власну квартиру, батьки допомогли нам з машиною. З нами ріс син Богдан. Ми, можна сказати, були правильною сім’єю: щонеділі ходили до церкви. Нібито й мали все, проте гроші тоді не виплачували, а ми тягнулися до кращого, хотіли розвиватись, тому першим закордон поїхав мій чоловік, а через кілька місяців забрав до себе й мене. Можливо, ми б і залишилися там, але тут, в Україні, ми залишили найдорожче – сина, тому повернулися. Коли пропонували йому переїхати в Італію, він не погодився: його друзі, знайомі були в Україні.
– Через 8 років Ви повернулися в Україну. Що побачили? Чи відчули різницю?
– Повернувшись додому, ми переїхали до Майданецького, де купили будинок. Почали займатися бізнесом. Мені й зараз боляче дивитись на все, що відбувається на рідній мені землі, бо я бачила, як живуть люди закордоном. Цікаво, що потенціал там набагато менший, але все чомусь розвивається, рівень життя інший. Коли спілкуємося з чоловіком, я кажу: «На цих землях, таких родючих, мають бути «золоті» дороги, а не такі, по яких ми їздимо, вбиваючи свої машини». І те, що зараз почали робити – ремонтувати дороги, школи, садочки, спорткомплекси – вселяє надію на краще. Разом з тим розумію, що зробити за одну мить усе неможливо.
– В цей період Ви вдруге стали мамою, чи не так? Що для Вас означало народження дитини?
– Я завжди мріяла мати кілька дітей. І ця мрія нарешті збулася. В нашій сім’ї народилася Мілла. Вона наповнює нас енергією, життям, продовжує нашу молодість.
– Майже увесь час Ви працювали вчителем. Як пов’язали життя з журналістикою?
– Це сталося випадково. Знайома, знаючи, що я не працюю, порадила звернутися до редактора газети «Новий Дзвін». На той час ним працював Олег Шатайло. Зателефонувала, написала кілька статей – у мене вийшло. Буквально за кілька днів я влаштувалася на роботу. Не скажу, що все так легко й відразу мені далося, адже все було для мене нове. Потроху опановувала роботу на комп’ютері. З цим мені і тоді, і зараз допомагає син, консультує, підказує. Коли в колектив прийшла Анна Драгун – молода, енергійна, для мене це був ковток свіжого повітря. Тоді, пам’ятаю, ми почали більше спілкуватися з людьми, ділитися ідеями, придумувати нові теми. Ця робота мені подобається.
– Що, на Вашу думку, потрібно для того, щоб Тальнівщина стала квітучою?
– Найперше, це прозорість та відсутність корупційної складової. Мені здається, якби до влади приходили молоді люди, не зацікавлені в отриманні якоїсь вигоди, без кумівства, натомість хотіли б розвивати та будувати, це дало б результат. Так, це нелегко. Можливо, хтось казатиме, що десь некомпетентні у якихось питаннях чи чогось не знають, але всьому можна навчитися. Головне – мати мету: зробити Тальнівщину квітучою. Тим паче, що у громаду надходитимуть кошти і розпоряджатися ними будуть на місцях. Прикладів процвітаючих громад дуже багато. Можна втілювати в життя цілу низку проєктів. Наприклад, ті ж пластикові квіти на кладовищах, які цілком можна замінити живими. Думаю, у нас знайдуться ентузіасти, які побудують теплиці й вирощуватимуть їх. Головне – бажання й любов до справи, якою займаєшся. Переконана, що бізнес і влада повинні об’єднатися, сьогодні ми маємо стати єдиними цілим, щоб збудувати потужну громаду, де нашими звичними речами стануть комфорт та безпека, де наші діти матимуть усі умови для всебічного розвитку, громаду, у якій працюватимуть на випередження.

Нашим співрозмовником став керівник СФГ «Агра», що вже 9 років діє у Заліському, Олексій Васильович Бойко.


Довідка: народився 18 червня 1987 року в Тальному. До 6-го класу навчався у Тальнівській ЗОШ І–ІІІ ступенів №2, потім – у гімназії з поглибленим вивченням іноземних мов. Після 11 класу поїхав до Черкас, став студентом Черкаської філії Європейського університету фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу (ЄУФІМБ), здобув вищу освіту. Деякий час працював в обласному центрі у банку менеджером з кредитування. Повернувся на Тальнівщину та працював рік у сімейному бізнесі, допомагаючи батькові, який займався комбайнами. Потім вирішив здобути другу вищу освіту – вступив до Одеської юридичної академії імені Ківалова, де навчався заочно. У 2011 році разом з батьком вирішили будувати бізнес на Тальнівщині: придбали ферми у Заліському, завезли поголів’я та зерно – так почалася історія підприємства СФГ «Агра», на якому зараз працює близько 20-ти осіб: з Кобринового, Заліського та Тального. Має дружину та 2 доньок.
– Олексію Васильовичу, чи маєте Ви якесь хобі? Як взагалі проводите вільний час?
– Я люблю читати книжки, але зараз на це бракує часу. Якщо маю вільний час, проводжу його з дітьми. Ми можемо поїхати в ліс, на стадіон, побігати. Мої сестри живуть у Києві, тому часто нас з дружиною запрошують. Ми беремо дітей і їдемо. Там стараємося повести дітей у зоопарк, наприклад, чи ще кудись, показати їм щось цікаве.
– Чи вважаєте себе щасливою людиною? В чому вбачаєте своє щастя?
– Так, я щасливий. Щастя для мене – це сім’я. Та, у якій я виріс, і та, яку створив. Я люблю свою дружину та двох дочок. Проте як кожній людині, мені б хотілось, щоб всі жили в кращих умовах, щоб у батьків було гідна старість, а дітям подобалось жити та працювати тут, щоб у них не було потреби покинути рідно землю. Мені хотілось би змінити на краще нашу громаду.
– Що Ви найбільше цінуєте в людях, які якості?
– Найперше, це відповідальність. Мені приємно, коли люди хочуть навчатися новому, розвиватися. Подобається, коли не бояться експериментувати.
– Скажіть, будь ласка, яких змін би Вам хотілося на Тальнівщині?
– По-перше, хочеться, щоб на Тальнівщині працювали підприємства: розвивались, розширювались діючі та створювалися нові, наприклад, з переробки. Тоді б люди залишалися тут, на місці, де могли б заробити гроші не тільки, щоб просто прожити – купити харчі, оплатити комунальні платежі, а й на зароблені кошти дозволити собі поїхати відпочити чи придбати квиток на концерт. Пригадую, як колись у Тальному було дуже багато молоді. Прикро, що зараз чи не половина – у Польщі. Той, хто повертається, відчуває різкий контраст між життям закордоном і тут, у рідному місті чи селі. У пошуку кращого життя люди мусять їхати, хоча насправді не хочуть цього. Думаю, якби вони відчули, що тут є розвиток, є робота і гідна зарплата, залишались би вдома. Мені хочеться, щоб на Тальнівщині вирувало життя, щоб для молоді було організоване дозвілля.

Ольга ОСІЯНЕНКО, Катерина КІХТЕНКО

03.10.2020 09:00
Переглядів: 1166
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.