Історія захисника з Тального, що почалася у мирному житті та продовжується у боротьбі за себе

У кожного воїна своя дорога на війну. У когось вона починається з добровільного рішення, у когось – з повістки, яка змінює життя в один день. І майже завжди ця дорога має продовження, яке не завершується навіть після повернення додому.

Продовжує нашу рубрику «Історія наших Захисників» Валентин Рибак – із Тального. До повномасштабного вторгнення він жив звичайним цивільним життям, працював підприємцем, розвивав власну справу, як і багато українців, намагався втриматися в непростих економічних умовах.

«Підприємцем був до війни. Це була сімейна справа», – коротко розповідає він про довоєнний період свого життя.

Як і для багатьох, пандемія коронавірусу стала випробуванням для бізнесу. Робота ускладнилася, частину процесів довелося зупинити й переїхати до Києва працювати. А далі прийшов 2023 рік і мобілізація, яка визначила новий етап його біографії.

Військовий шлях: навчання, фронт і ротації

Валентин був мобілізований. Спершу проходив підготовку в Білій Церкві у складі 72-ї бригади. Далі – фронтові напрямки, які швидко змінювали один одного. «Потім нас перевели в Донецьк. Прикомандували до 3-ї штурмової. Потім 3-ю штурмову розбили. Потім у 120-ту перевели», – згадує він.

Служба проходила на найгарячіших напрямках Донеччини. Серед них – Бахмутський напрямок, Костянтинівка, інші ділянки, де бої були особливо інтенсивними. Його військова спеціальність – кулеметник. Саме з цією зброєю він пройшов значну частину служби.

Поранення і новий етап життя

Війна для нього не закінчилася демобілізацією. Вона продовжилася вже в лікарняних палатах і реабілітаційних центрах. Після поранення Валентин пройшов протезування у Львові, у центрі Superhumans. Спочатку – механічний протез, згодом – електронний. Цей етап став новою реальністю – з відновленням, адаптацією і щоденною роботою над собою.

Попри складне відновлення, війна для нього залишається частиною життя, а не лише минулим досвідом. «Запрошують мене зараз далі йти, воювати», – каже він без пафосу, як про ще один можливий варіант майбутнього.

Водночас він визнає: остаточних планів поки немає. Нині головне – завершити реабілітацію і відновити фізичний стан.

Сім’я, яка тримає

Валентин не часто говорить про особисте, але в розмові згадує найважливіше – дітей. Донька навчається і нині перебуває за кордоном, працює в Польщі. Син – у місті.

Побратими, яких розкидала війна

Окремий біль для багатьох військових – це зв’язки, які війна розриває і розсіює по різних напрямках, містах і країнах. Частина з них нині за кордоном, частина – під обстрілами, частина продовжує службу. Життя кожного розійшлося по різних траєкторіях, але досвід війни залишив спільний слід.

Замість післямови

Історія Валентина Рибака – це не лише про фронт. Це про шлях, який не завершується з поверненням додому. Про реабілітацію, яка триває місяцями. Про спробу зібрати себе наново після того, як життя розділилося на «до» і «після». Він не говорить гучних слів. Не будує великих планів. Просто проходить свій етап – крок за кроком. І саме в цьому – найточніше визначення його сьогоднішнього стану: людина, яка вчиться жити далі.

Аріана НЕСТЕРЕНКО

Читайте також: Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України

Читайте нас також в Telegram!