Дружина прикордонника з Тальнівщини розповіла про чекання, віру та допомогу волонтерів

Для рідних військових іноді найбільшим щастям стає коротке повідомлення на телефоні. Усього кілька слів, що все добре, що живий, що здоровий. І тоді на якийсь час відступають тривога й страх, а на їхнє місце повертається надія. Надія на те, що найрідніша людина в безпеці, що попереду ще будуть зустрічі, обійми й довгоочікуваний мир. Так живе Тетяна Кулибаба, жителька Тальнівщини, яка чекає свого чоловіка Віктора Миколайовича з війни. Він служить у прикордонній службі, нині перебуває на Сумському напрямку, де тривають запеклі бої. А вона щодня чекає на звістку від нього, вірить, молиться і сподівається, що одного дня війна залишиться позаду.

До повномасштабного вторгнення Віктор Кулибаба працював машиністом тепловоза на залізниці. Мав бронювання від мобілізації, однак згодом його скасували. Чоловік їхав на роботу, коли в районі Звенигородки його зупинили й повідомили, що бронювання більше немає. Відтоді його життя, як і життя тисяч інших українців, змінилося назавжди.

Віктор пішов служити до прикордонної служби. 25 листопада 2025 року він розпочав військовий обов’язок, і відтоді його дружина живе в очікуванні кожного дзвінка, кожного повідомлення, кожної доброї звістки.

– Навіть два слова, що все нормально, живий, здоровий, піднімають дух і віру, що все буде добре. Що дає мені сили триматися? Зв’язок із чоловіком, віра в те, що наша Україна переможе і ми дочекаємося довгоочікуваного миру. Віримо й сподіваємося, що всі хлопці повернуться живими та здоровими, – говорить крізь сльози наша співрозмовниця.

Нещодавно Тетяна отримала від чоловіка повідомлення, яке спонукало її звернутися по допомогу до волонтерів. Віктор написав, що він та його побратими потребують маскувальні сітки та кікімори. Жінка вирішила звернутися до Мошурівської волонтерської спільноти, зокрема до Альони Нишпори.

Вона запитала, чи можна чимось зарадити. Спочатку почула, що кікімор у волонтерів немає. Здавалося б, на цьому розмова могла й завершитися. Але вже приблизно за двадцять хвилин Альона зателефонувала з доброю новиною. «Таню, я знайшла тобі», пригадує Тетяна її слова.

Потрібні речі вдалося знайти в Черкасах. Для когось це може видатися звичайною волонтерською справою, ще одним виконаним проханням. Але для дружини військового, яка прагне допомогти чоловікові та його побратимам, за цим стоїть набагато більше. Це відчуття, що ти не сама. Що навіть далеко від фронту можеш зробити щось важливе для своїх. Що поруч є люди, готові почути, відгукнутися й докласти зусиль, аби допомога дійшла туди, де на неї чекають.

Тетяна зізнається, що щиро вдячна Альоні Нишпорі та всім, хто долучився до пошуку необхідного спорядження. Особливо її зворушило те, що волонтерка не залишила прохання без уваги й так швидко взялася допомагати, попри власні справи та обов’язки.

– Я їй так щиро вдячна. Вона увійшла в моє становище. Можливо, була зайнята, мала свою роботу, але захотіла допомогти й допомогла. Щиро вдячна і всім людям, які працюють у цій нелегкій справі, – говорить жінка.

У голосі співрозмовниці відчувається хвилювання. Вона не приховує емоцій, коли говорить про людей, які підтримують військових. Каже, що такі вчинки дуже багато значать і для захисників, і для їхніх близьких.

– Мені аж сльози навертаються на очі, коли про це говорю. Це велика справа. Хай їм Бог допомагає. Вони допомагають і іншим хлопцям, на інших напрямках. Ми щиро-щиро вдячні за це, – ділиться Тетяна.

Її слова нагадують, що за кожним зверненням по допомогу стоїть конкретна людина, конкретна родина, чиє життя сьогодні пов’язане з війною. І коли волонтери відгукуються, вони передають на передову не лише необхідні речі. Разом із ними приходить відчуття підтримки, вдячності й розуміння, що про наших захисників пам’ятають. Тетяна вірить, що Україна переможе, а військові повернуться додому. Вона чекає на той день, коли вже не доведеться хвилюватися через відсутність зв’язку, прислухатися до звуку телефона й шукати полегшення в кількох коротких реченнях. Однак поки залишається чекати, вірити, підтримувати й дякувати кожному, хто допомагає нашим захисникам наближати цей день.

Аріана НЕСТЕРЕНКО

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!