Вісті Черкащини 
Цифровий код нації: як на Тальнівщині рятують українське коріння від забуття
Історія зазвичай мовчить, поки її не запитають. Вона ховається в маминих вишиванках, що поїхали за кордон у валізах; у напівзабутих назвах урочищ та в оцифрованих знімках, де прадіди й прабабусі ще молоді. Сьогодні, коли українське «я» намагаються розмити в глобальному океані, а пошук свого коріння став справою національної безпеки, на Черкащині це зрозуміли буквально. Директорка місцевого НВК №1 Раїса Карман та її заступниця Олена Фещенко очолили команду освітян, які вирішили «прошити» родинну пам’ять у цифровий формат. Разом із науковцями з Канади та Австрії вони розгорнули міжнародний проєкт «Ukrainian Roots Challenge». Це – жива енергія роду, що зшиває розірвані війною покоління через океани, ігноруючи будь-які канони
Як перетворити родинний переказ на частину світового архіву й чому звичайне інтерв’ю з бабусею може стати ціннішим за державний документ? Про це говоримо з Раїсою Карман.
–«Цифровий архів ідентичності» звучить як послання в майбутнє, своєрідна капсула часу. Якби Ви мали можливість завантажити туди лише один артефакт, що символізує дух саме Тальнівського краю, що б це було?
–Без минулого майбутнє – лише порожнеча. Якби мені довелося обирати символ нашого краю для вічності, я б обрала трипільську керамічну модельку житла.
Для Тальнівщини це глибинний образ, символ тисячолітнього осілого устрою на нашій хліборобській землі. Така маленька хатка – справжній мікрокосмос, де панує лад і нерозривний зв’язок поколінь. Сьогодні, коли ми воюємо за кожен клаптик поля, цей артефакт набуває особливої ваги. Ми безстрашні, бо стоїмо на своїй землі й захищаємо власну хату. Це те коріння, що тримає нас попри будь-які бурі.
–Людмила Юлдашева назвала проєкт «неканонізованою історією». Як Ви вважаєте, чи готові сучасні учні сприймати минуле не через параграфи підручників, а через особисті, іноді суперечливі сімейні перекази?
–Переконана, що так. Неканонізована історія – відображення живої реальності, де кожен очевидець має власне бачення й особисті здогадки. Для дитини важливо, що це не «завчене зверху» й не тому, що «так треба», а особисто пережите її рідними.
Яскравий приклад – тема Голодомору. Минулого року наші учні готували дослідження для МАН на основі художніх творів та реальних свідчень. Коли дитина пропускає таку трагедію через сімейну пам’ять, історія перестає бути набором дат, а стає частиною її самої. Така щирість захоплює молодь значно сильніше за будь-які сухі тези, бо вчить думати, відчувати й шукати істину самостійно.
–Яке з визначень «українського коріння», що прозвучали від канадських чи австрійських колег, вас найбільше здивувало? Що змусило по-новому поглянути на наше коріння тут, удома?
–Мене вразило трактування професора Олександра Кондрашова з Канади. Він акцентує не на автохтонності – тобто факті народження на певній території, – а на етнічному походженні. Це кардинально інша оптика. Україна для нього – це й ті люди, які народилися за океаном, але мають у собі наш генетичний код.
Своє перше заняття зі студентами він починає з простих, але фундаментальних запитань: «Що таке Україна для вас?», «Що ви про неї знаєте?». Такий підхід стирає географічні кордони. Виявляється, бути українцем – не лише жити на Черкащині чи Львівщині, а нести в собі цей внутрішній «материк», де б ти не опинився. Це змушує нас тут, в Україні, ще більше цінувати те, що маємо, і відчувати відповідальність перед мільйонами жителів планети, для котрих ми є живим першоджерелом їхньої ідентичності.
–Учасники проєкту – Канада, Австрія та Україна. У чому, на Вашу думку, полягає головна різниця в сприйнятті «українськості» тими, хто живе вдома, і тими, хто плекає її за кордоном?
–Різниця в одному слові – безпека. Для закордонних українців приналежність до нації часто є вибором, збереженням традиції, певною інтелектуальною чи культурною місією в спокійному середовищі. У нас же – це стан постійного виклику.
Коли ти перебуваєш у небезпеці, то мислиш значно швидше, реагуєш гостріше. Ми занурюємося в українськість не через святкові вишиванки, а глибинно – у саму душу, бо зараз це питання нашого виживання. Те коріння – опора, що не дає впасти під обстрілами. Ми відчуваємо свою ідентичність оголеними нервами, бо кожна деталь нашої культури сьогодні є об’єктом атаки. Це робить наше сприйняття більш драматичним, але водночас і значно міцнішим.
–Як інтегрувати ідеї «Ukrainian Roots Challenge» у щоденний освітній процес, щоб це не перетворилося на додаткове навантаження, а стало натхненням для дітей?
–Ці ідеї є головними, а не додатковими. Вони – основа нашого буття та існування на цій землі. Коли дитина шукає своє коріння, то не виконує чергову вправу з підручника, а знаходить відповідь на питання, ким вона є насправді.
У сучасному освітньому процесі це має стати тим стрижнем, навколо якого будується все інше. Ми не додаємо дітям годин чи обов’язків, а даємо їм сенс. Дослідження власного роду, запис спогадів рідних чи вивчення локальної історії стає формою терапії. Це дає дитині відчуття сили, що стоїть за її спиною. Коли ти знаєш, що твоя родина століттями трималася цієї землі, ти відчуваєш стійкість, яку неможливо похитнути. Це і є найвищою метою нашої роботи.
–Бути «мостом між поколіннями» – велика відповідальність. Чи не відчуваєте Ви, що сучасні «зумери» будуть цей міст за зовсім іншими архітектурними правилами, ніж ми звикли?
–Справді, молодь змінює архітектурні правила, проте головними є не вони, а результат. Юначий підхід може бути іншим, часто незвичним для нас, але саме це спільне будівництво надихає найбільше.
Ми не намагаємося нав’язати їм старі схеми, а йдемо поруч. Важливо, що в цьому процесі всі працюємо на спільний результат. Нехай молодіжні методи цифрові, швидкі чи навіть прагматичні, але якщо вони ведуть до збереження українського коду, то цей міст буде міцним. Коли юнацька енергія зустрічається з досвідом педагогів, народжується та сама жива історія, яку неможливо зруйнувати. Ми творимо її разом, тут і зараз.
–Раїсо Михайлівно, якби ви зустріли Олександра Кондрашова чи Тетяну Симоненко за десять років, який головний результат роботи Тальнівського НВК у цьому проєкті ви б хотіли їм презентувати?
–Головний результат – консолідація. Ми зуміли об’єднати зусилля, дослідження й ресурси навколо однієї мети, перетворивши їх на єдине ціле.
Подивіться на живий приклад: Тетяна Симоненко з Австрії, Людмила Юлдашева з Києва та наша Олена Фещенко з Тального. Колись вони були одногрупниками в Черкаському національному університеті. Минули роки, кордони розвели їх по різних країнах, але спільна праця знову зібрала разом. Це і є найкращий доказ життєздатності проєкту. За десять років я б хотіла показати колегам покоління молодих українців, які завдяки цій співпраці чітко знають, чиїх батьків вони діти. Коли професіоналізм множиться на спільні цінності, ми отримуємо результат, що вимірюється збереженою національною ідентичністю, а не паперами чи звітами.
–Часто науковий пошук – самотня справа, але проєкт проголошує спільність. Що особисто вам як керівнику дає це відчуття причетності до глобальної української спільноти у ці часи випробувань?
–Насамперед це почуття гордості та великої вдячності. Вибір саме нашого закладу для участі у такому проєкті свідчить про високу довіру: у нас вірять, знають, що ми здатні досягти спільної мети.
Ця причетність справді масштабна. Під час зустрічі своїми думками ділилися представники Болгарії, Угорщини та інших країн. Поруч із нами працювали колеги з рідного міста: Владислава Доманіцька з ліцею й Тетяна Коломинська зі школи №2. Окреме слово вдячності хочу сказати Людмилі Юлдашевій, яка стала однією з ініціаторів цієї зустрічі. Це було неймовірно цікаво та змістовно. Таке об’єднання дає розуміння: ми не самі. Ми є частиною великої інтелектуальної сили, яка попри всі складнощі тримає наш культурний стрій.
–Пані Раїсо, яке запитання про українську ідентичність ви б поставили самій собі після цього семінару?
–Просте, коротке, але неймовірно глибоке: «Хто я? Звідки моє коріння?». Саме зараз ми спостерігаємо, як активно формується наша громадянська свідомість та утверджується українська нація як символ світової стійкості.
Ми проходимо через іспит, де кожен має знайти власну відповідь на ці питання. Безмежно вдячна організаторам за таку змістовну зустріч. Вона дала не лише нові знання, а й силу усвідомити: наше коріння настільки глибоке й міцне, що воно здатне витримати будь-які бурі й прорости новими перемогами.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
