Бібліотекарка з Тальнівщини: тридцять п’ять років служіння книзі й людям

Стіни Веселокутської бібліотеки бережуть особу тишу, що ніколи не буває цілком безгомінною: повниться ледь чутним шелестом сторінок, дзвінким дитячим сміхом, стишеними сповідями дорослих, котрі йдуть сюди, ніби до джерела з цілющою водою. Книжковий храм став справжнім стрижнем села, куточком любові й спокою, де людині повертають віру в добро, а душі дарують омріяний захисток.      

Уже тридцять п’ять років поспіль господарює тут Тетяна Матющенко. Колись доля привела її на цей поріг зовсім ненароком, наче жартома, але та  випадковість пустила глибоке коріння й проросла благословенним покликанням, якому жінка присвятила себе без останку.

Дорога довжиною в життя

Свою доленосну дорогу Тетяна Іванівна розпочала в тривожному й далекому 1991-му. Тодішній голова сільської ради розгледів у ній особливий хист і запропонував очолити книгозбірню. Попри всі тогочасні життєві клопоти й виклики, молода жінка зважилась зробити цей крок, повністю довірившись Долі. Минали роки, щоденна практика ставала міцним фундаментом, і вже маючи півтора десятка літ невтомної праці, Тетяна Іванівна відчула потребу вчитися. Так вона стала студенткою Канівського училища культури, успішно здобувши омріяний диплом.

Книжковий дім облаштувався в на другому поверсі будівлі в центрі Веселого Кута, де поруч працюють медики й адміністраторка Тетяна Новак. Завдяки цьому сусідству бібліотека стає ще ближчою для односельців, тож двері до неї майже не зачиняються. Люди відчиняють їх не лише заради нових книг чи газет, а йдуть по ковток людського тепла й за розрадою.

«Ця праця тримає мене на світі, дає крила й наснагу, – з невимовним сумом в очах ділиться Тетяна Матющенко. – Тепер у нас мало радісних свят, усе більше скорботні години пам’яті… Тим паче, що моя власна душа назавжди поранена:  війна забрала мого рідного сина. Якби не бібліотека та мої відвідувачі, я б не витримала цього ярма. Книжки й люди допомогли мені підвестися з колін і жити далі».

Простір творчості й живого спілкування

Головна таємниця Веселокутської книгозбірні криється у цілковитій відсутності сухого формалістики. Будь-які зустрічі, виставки чи вечори тут проходять невимушено, без нудних повчань, звітів чи застарілих методик. У пошуках нових ідей Тетяні Іванівні допомагає інтернет, мудрі поради методистів і міцна дружба з місцевою гімназією. Усі учні (навіть жителі довколишніх сіл) знають сюди стежку й з особливим захватом заходять до дорослого залу, щоб обрати собі книгу на вечір.   

Старші ж читачі серцем горнуться до сучасної української прози. Особливою шаною користуються романи  Світлани Талан, Дарини Гнатко, Люко Дашвар, Андрія Кокотюхи, Дари Корній, Ольги Саліпи, Надії Гуменюк. Книжковий фонд постійно оновлюється, адже односельці щедро діляться власними скарбами, а сама бібліотека бере активну участь в різноманітних конкурсах.

Найбільшою ж гордістю й радістю Тетяни Іванівни залишаються люди. Вона з неймовірною ніжністю згадує своїх юних помічниць – Євгенію Дударєву, Маргариту Гук та Ангеліну Біліченко, які не лише регулярно приносять у дарунок нові видання, а й допомагають влаштовувати сільські свята. Не цураються цієї великої родини й переселенці, які за цей час знайшли на Тальнівщині другу домівку й стали своїми.

Особливе місце в житті Тетяни Матющенко посідає міцна, перевірена роками дружба з керівницею сільського будинку культури Аллою Оратівською. Жінки давно стали надійною опорою одна для одної: пліч-о-пліч віддають усі сили організації сільських зустрічей, творчих вечорів та великих благодійних ярмарків, де кожна зібрана гривня стає підтримкою для наших воїнів.

«Ці люди стали моєю ріднею, – розчулено каже бібліотекарка. – Зараз підростають дивовижні діти. Так, у буденному житті вони бувають непосидючими, часом показують норов чи не слухаються. Та коли справа торкається допомоги нашим захисникам на передовій, у юних серцях прокидаються неймовірна сила й зрілість».

Спільними зусиллями у стінах книгозбірні виливають окопні свічки для воїнів, вкладаючи у кожну краплину воску молитву й надію на швидке повернення додому.

Час тиші, пам’яті й незгасного болю

Сьогодні життя Тетяни Іванівни вимірюється не лише робочими буднями, а глибоко невимовним материнським болем. Спочатку її дні й ночі повнилися важкою, виснажливою невідомістю: син Іван зник безвісти, і серце жінки довгі місяці хапалося за крихти надії, відмовляючись вірити в найгірше. Лише згодом чорним крилом обпалила хату страшна звістка про його загибель. Перший час розлуки минув для матері наче в химерному сні, де дитина в думках і молитвах досі залишалася живою, аж поки суворі офіційні підтвердження й безжальні дати остаточно не відібрали останню надію, змусивши визнати непоправне.

Тужливий сум просновує кожну хвилину буття. Згадуючи останні розмови з сином, мати часто прокручує в пам’яті його рішучі слова про те, що ворог не має права топтати рідну землю. І коли навколо починають міркувати про компроміси чи перемовини, вона лише мовчки стискає руки біля грудей, а невисказане питання ятрить душу: за що ж тоді пролилася кров її дитини?

Попри нестерпну рану, Тетяна Іванівна живе далі, а в затишку книгозбірні тепер назавжди оселилася нетлінна пам’ять. Куточок, присвячений полеглим землякам, став невіддільною частиною цього простору, його тихою душею. Коли односельці здивовано запитують, де вона бере сили триматися, жінка лише тихо зводить очі: іншого вибору доля їй не залишила, адже її серце тепер назавжди пов’язане із сільським цвинтарем, куди вона поспішає щодня. Незабаром на фасаді місцевої гімназії, де колись навчався її хлопчик, з’явиться меморіальна дошка –  ще один вічний спомин про непоправну втрату й ціну нашої волі.

Незважаючи на власне розбите серце, бібліотекарка знаходить у собі сили ставати розрадою для інших: вислуховує людські сповіді, лікує чужі тривоги добрим словом, наче досвідчений цілитель людських душ.

«Найперше, про що молюся, щоб настав омріяний спокій, щоб наші діти повернулися до рідних домівок, – ділиться Тетяна Матющенко своїми найзаповітнішими думками напередодні професійного свята. – Своїм колегам і читачам бажаю вдячних відвідувачів, повних полиць нових книжок, а в домівках – злагоди й достатку. Усього того, що кожен просить для себе, я бажаю усім навколо. Та найбільше – миру, щоб наша змучена земля нарешті зітхнула з полегшенням».

У бібліотеці на Тальнівщині час ніби уповільнив свій біг, балансуючи між шелестом сторінок і суворими реаліями сьогодення. Тетяна Матющенко продовжує щоранку повертати ключ у замку й відчиняти двері. Вона добре знає: поки до книжкового дому йдуть люди, доти живе пам’ять, а разом із нею й саме село Веселий Кут.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!