Атовець з Тальнівщини пішов на передову, коли дізнався, що молодому товаришу відірвало обидві ноги - Вісті Черкащини

Атовець з Тальнівщини пішов на передову, коли дізнався, що молодому товаришу відірвало обидві ноги

Зазвичай Ігор Кучеренко, житель Білашок, приходить до пам’ятника Героям Небесної Сотні та захисникам України, що в центрі Тального, сам чи з одним-двома своїми друзями. Це не обов’язково має бути приурочена подіям на Майдані чи на Сході дата, як-ось День Героїв Небесної Сотні, 20 лютого. Йде, щоб вшанувати пам’ять загиблих і в інші дні. Він не любить помпезності та показовості. Це не про нього.
Так і цього разу. У руках – жовті хризантеми. Мовчки, відгорнувши від світлин сніг, хреститься. Квіти приніс сьогодні Дмитру Безуглому. З-поміж Героїв, волонтерів, чиї фотознімки розміщені тут, особисто знав трьох: Дмитра, Романа Шевченка та Олександра Шевцова. Останній (каже, а голос дрижить) загинув просто на його очах. Вони й зараз повні сліз. Ледь стримує їх.
– На жаль, багато є тих, хто не повернувся, – зрештою каже Ігор Іванович.
Він, живий і здоровий, стоїть перед цими світлинами. Пішов би знову на передову, але зупиняли слова сина: «Тату, залишайся з нами».
Офіційно Ігор Іванович служив на Сході країни 14 місяців у складі 93-ї бригади ОМБр: був у Пісках, Водяному. Це була 4-та хвиля мобілізації. На питання, як сталося, що пішов служити, відповів: «Колись я працював в Умані, в агротехнічному коледжі. І в мене був друг-студент Саша Чалапчій. Ми ходили в качалку, спортом займалися. Від хлопців дізнався, що йому відірвало обидві ноги в Іловайську.
Я не міг сидіти, коли хлопців там… Захотілося відомстити», – каже атовець.
Спочатку, у 2014-му, був інструктором у навчальних центрах. Зокрема і в «Десні». І тільки на початку лютого 2015 року потрапив на передову. Окрім як батькові, про це більше нікому не сказав. Вдома на нього залишилися чекати діти та дружина. Вже після повернення чоловіка додому, у 2017 році у сім’ї Кучеренків народився син Остап.
Та до цього радісного моменту ще було далеко. На передовій було «шикарно», як каже атовець: на 42 особи (з яких залишились служити тільки 17, адже хлопці не витримували) – 21 ліжко, бліндаж, де навесні по коліно води, а сушити речі ніде, де відсутнє світло, а генератор запускають, щоб зарядити телефони та рації, це по 7 діб на позиції без можливості помитися. Хіба що серветками, які привозили волонтери. Як розповідає Ігор Іванович, перші півтора роки на передовій усе трималося на плечах волонтерів: вони доставляли продукти, речі, допомагали сім’ям військових вдома, далеко від війни. Вдячний атовець Тетяні Моряк, Сергію Нельопі, який продовжує підтримувати сім’ю і зараз.
Бути на передовій – означало, щодня дивитися в очі смерті, втрачати побратимів. І душити в собі страх силою і вірою в те, що маєш вижити. Обов’язково. Та чи доля, чи то випадок, а чи чиясь халатність, зіграли злий жарт. Батьки отримали похоронку. Уявіть тільки-но, що відчувало батькове та материнське серце, дружина та маленькі діти.
– Так сталося, що нас на виході обстріляли, – згадує чоловік. – Кого вбили… Мене витягли. Ми вийшли не на свої позиції – іншої бригади. У госпіталь нас відправили вже звідти. Ми рахувалися, як ті, що пропали безвісти. З госпіталя тільки зміг подзвонити рідним. Запитав: «Що ви там? Мій телефон на базі остався…». Вони плакали. На зв’язок я виходив зазвичай раз на добу. Як три дні не подзвонив – у дружини сивого волосся додавалося».
Чоловік повернувся додому 8 березня 2016 року. Каже, що на Сході почувався краще. Адже там не треба оглядатися назад, бо впевнений: маєш надійний тил. Знаєш, хто чого вартий. На відміну від реалій життя вдома, у рідних Білашках, де 6-й рік не може отримати обіцяної державою землі. Держави, за яку воював.

Ольга ОСІЯНЕНКО

20.02.2021 09:00
Переглядів: 1424
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.