Відновлення у пломені війни: як націоналісти у Львові змогли проголосити Українську державу під носом у нацистів

Скориставшись вікном можливості 85 років тому, 30 червня 1941 року оунівці зухвало оголосили акт відновлення Україною державності неочікувано для нацистів, більшовиків та деяких українських інтелектуалів. Тим часом на порозі місто чекала нова війна

Точка відліку: Другий Великий Збір ОУН (б)

Вбивство засновника Організації українських націоналістів Євгена Коновальця у 1938 році призвело до карколомних змін у структурі утворення. За словами історика Івана Патриляка, авторитетна фігура полковника втримувала два достатньо автономні угруповування: еміграційний, поміркований Провід українських націоналістів (ПУН) та радикальну Крайову екзекутиву, що діяла на українських теренах під контролем Польщі. Ідеологічні незгоди між цими групами призвела до розколу організації у 1940 році на два крила: Андрія Мельника та Степана Бандери. 

На II Великому Зборі ОУН (б) у квітні 1941 року бандерівці утвердили чіткі політичні установи, згідно з якими головною ціллю проголосили Українську суверенну соборну державу, а шляхом її здобуття мала стати революційно-визвольна боротьба. Зокрема, ця боротьба полягала у створенні “єдиного протимосковського фронту”, де, згідно з постановою, роль відігравала не стільки ідеологія залучених народів чи формувань, скільки політична доцільність, а саме єдиний ворог. Бандерівці розуміли, що Радянський Союз рано чи пізно вступить у війну, і це може стати шансом для перехоплення ініціативи, хоча її вбачали в іншій формі:

“Зрив народних мас до остаточної розправи з наїзниками прийде в моменті послаблення й розхитання режиму наростаючими революційними силами й самою боротьбою. Вступлення СССР у нову імперіялістичну війну приспішить цей момент. Тоді зросте в Червоній Армії значення змобілізованого українського елементу й інших поневолених  Москвою народів. Рівночасно зросте питомий тягар тих робітників і селян, що зостануться за своїми верстатами праці. Тоді-то боротьба цивільного населення з режимом завдаватиме сильніші удари…”

Армія як ключ до звільнення: Дружини українських націоналістів

Головну роль для майбутнього держави, яке потрібно вибороти, є власне військо. Ідея створювати національні легіони в іноземній армії була не нова: так ще під час Першої світової війни на бік австрійської армії примкнули Українські січові стрільці. Під час краху імперії у Листопадовому чині вони захопили Львів, а з утворенням Західноукраїнської народної республіки підпорядкувались державі й стали Українською галицькою армією. Це були професійні бійці, роками загартовані критичними умовами у найрізноманітніших місцевостях: на річках Дніпра та Чорному морі, степах Таврійщини, горах Закарпаття і лісах Поділля.

Воєнізованою основою націоналістів була Українська військова організація, однак переважно вона вела підпільницьку боротьбу на території Галичини й Волині. Тому задля отримання професійного досвіду у повноцінній армії та створення ядра для власної, у лютому 1941 року Степан Бандера домовився з німецькими військами про вишкіл 800 бійців. Їх поділили на спеціальний загін “Нахтіґаль” та легіон “Роланд”, командиром був Роман Шухевич, майбутній головнокомандувач УПА.

За спогадами Євгена Побігущого, члена ОУН і командира куреня у “Роланді”, присягу складали Україні: “Організатори ДУН також виєднали в німців, щоб ми не присягали Гітлерові на вірність, а Україні. Ми були українська самостійна військова одиниця … Був лише зв’язковий старшина до вермахту, як це водиться в усіх союзних арміях”. У їхні обов’язки під час втілення операції “Барбаросса” з нападу на СРСР входило роззброєння частин Червоної армії та охорона ешелонів з боєприпасами.

Жертви розстрілів НКВС по відходу зі Львова, фото: Олеся Ісаюк

Не очікуючи основних німецьких сил, на ранок 30 червня 1941 року війська “Нахтіґалю” на чолі з Шухевичем увійшли до Львова, щоб забезпечити проголошення акту. Біля собору Святого Юра їх благословив глава УГКЦ митрополит Андрей Шептицький. Вояки зайняли стратегічні об’єкти та в’язниці: так вони виявили тіла замордованих на Лонського, які залишили НКВС після відходу з міста. Серед убитих був брат командира, Юрій Шухевич. 

Проголошення відновлення Української держави

Підготовка акту була скрупульозно втаємниченою від німецької влади з одного боку, що згодом понесло наслідки. З другого ж боку – стала імпровізацією.  

На башті Князівської гори підняли національний прапор. Через кілька годин після входження військ до міста прибула похідна група на чолі з Ярославом Стецьком, якого уповноважили оголосити про незалежність і стати головою правління. Він написав акт у той же день, виправивши згодом “проголошення” на “відновлення”, а в останній момент вніс пункт про подальшу співпрацю з “Великою Німеччиною”, що, за задумом, мало попередити репресії.

На місці провели переговори з політичними діячами українського руху, й о 18:00 у будинку “Просвіти” на площі Ринок відбулись Українські національні збори з понад сотнею делегатів, включно з представником митрополита Шептицького, Йосипом Сліпим. З балкона Ярослав Стецько виголосив промову львів’янам, яких зібрали на площі:

“Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України…” 

Акт відновлення Української держави, фото: Вікіпедія

У документі йшлось, що Суверенна українська влада забезпечить порядок, всесторонній розвиток та заспокоєння потреб. Другий пункт визначав створення влади на західних землях, який підпорядковуватиметься урядові, що виникне у столиці. Третій пункт проголошував співпрацю з Німеччиною та продовження боротьби революційної армії проти російської окупації. Текст документа двічі зачитали на радіостанції по вулиці Князя Романа, 6.

Нова окупація

Незалежними західні області України побували недовго. На наступний день, 1 липня німецьке командування, якому не сподобалась подібна самодіяльність, наказало легіонерам віддати усі стратегічні пункти Львова новоприбулим підрозділам німецької поліції та надало тижневу відпустку для розпізнання тіл родичів. Після, з 7 по 9 липня сотні “Нахтіґалю” відіслали з міста.

Ще 30 червня на зібраннях у “Просвіті” представник німецької армії Ганс Кох – колишній боєць УГА, який народився і проживав у Львові, обережно попередив, що у плани Райху не входила українська державність. Та незабаром у розмові із заступником державного секретаря Ернстом Кундом Степан Бандера скаже: 

“Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народ”.

Нацистів подібна заява не переконала. 5 липня Бандеру та Стецька заарештували та відправили у концтабір Заксенгаузен. Паралельно з цим у Львові відбувались єврейські погроми, а день тому гестапо арештувало і розстріляло 45 львівських професорів польського походження – не встигнувши відійти від насилля радянських військ, місто накрила нова хвиля хаосу та насилля.

Офіційно 1 серпня Львів став столицею дистрикту “Галичина” – територіальної одиниці у Генеральному губернаторстві Німеччини, й була такою повних три роки – до радянської окупації, п’ятої в історії міста з початку XX століття. Тим часом із завершення контракту військових “Нахтіґалю” та “Роланду” чекало розформування підрозділів, переслідування та арешти. Значна частина тих, хто змогли вибратись і вижити, приєднались до новоствореної УПА, де продовжували свою боротьбу проти нацистів та більшовиків.

ЕСПРЕСО

Читайте також: Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України

Читайте нас також в Telegram!