Там, де досі живуть Кайдаші: як у Стеблеві руйнують міфи про Нечуя‐Левицького 

«Од самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт межується з Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти в Україні», – писав Іван Нечуй‐Левицький про Черкащину. Він родом зі Стеблева, що на Корсунщині. Тут дотепер стоїть хата, де жила родина письменника – нині це музей, який зустрічає кілька тисяч туристів щороку. Збереглася і скеля, пейзажі з якої Іван Семенович описував у «Бурлачці». Тут навіть Кайдашів можна зустріти, чиї предки стали прототипами героїв у «Кайдашевій сім’ї». Натомість роду Левицьких у Стеблеві не залишилося. 

Упродовж років побут і творчість Нечуя‐Левицького досліджував Сергій Хаврусь. Завдяки його дослідженням ми знаємо, яке справжнє прізвище письменника, чому він не одружився та чи мав віру в серці. «Я пишаюся своїм батьком», – каже журналістам «18000» Андрій Сергійович Хаврусь, який продовжив шлях свого тата на посаді завідувача музею. 

Цей матеріал – спроба розвінчати міфи й підсвітити нові факти про Івана Нечуя‐Левицького, показати музей у Стеблеві й подякувати земляку за «Граматику української мови», «Непотрібність великоруської літератури для України та слов’янщини», «Хмари», а не лише за «Кайдашеву сім’ю», що, до речі, лікує!

Ким насправді був Іван Нечуй‐Левицький? 

Насправді не Нечуй і не Левицький. Здавна рід письменника звався Леонтовичами. Ще пра‐пра‐прадід Івана Семеновича змінив прізвище, як пояснював сам, на модне у той час – Левицький. 

– Коли Іван Нечуй‐Левицький жив у Києві, він казав так: «У нас кілька Левицьких, – місто ж велике, уточнює Андрій Хаврусь, – навіть були два Івани Семеновичі». 

Андрій Хаврусь – завідувач музею Нечуя‐Левицького у Стеблеві

Цей же прадід, перейшовши з греко‐католиків у православні, поклав початок династії священників Левицьких. Іван Нечуй‐Левицький завершив усі можливі тоді духовні заклади: у дев’ять років одразу потрапив на другий курс Богуславського духовного училища, відучився у Київській духовній семінарії, а потім – академії, захистивши магістерську роботу «Опровержение новейших рационалистических мнений о лице Исуса Христа». Та попри бажання батька, Іван Семенович обирає письменництво.  

– Він був легендарною постаттю. Мав прекрасну духовну освіту, але пішов викладати, був російським філологом, – каже Андрій Хаврусь. – Водночас не написав жодного твору російською мовою. Усе в нього українське. Це його надзвичайне українство – від батька і від матері.

Молодий Іван Нечуй‐Левицький. Фото: Вікіпедія

Іванові Семеновичу передався мамин характер, особливо – тонка вразливість. Хоча вона була простою селянкою, знала багато пісень. Він горнувся до матері змалечку, тому коли її не стало, для 13‐річного Івана це було великим психологічним ударом. Його ж батько, священник, був освіченим, мав гарну бібліотеку. 

– Івана Нечуя‐Левицького та його сестру Ганну, коли вони навчилися читати, захопив альманах «Ластівка», в якому була надрукована «Причинна». А ще він писав: «На мене дуже справив враження «Кобзар» Тараса Шевченка і журнал «Основа». Я мушу писати українською мовою, – розповідає директор музею. 

У дорослому віці стосунки їхні з батьком були непростими, але й не ворожими. Першу повість «Дві московки» письменник підписав Іваном Нечуєм. Літератори вважали роботу хорошою, проте не здогадувалися, хто її автор. Уже після смерті батька Іван поєднує свій псевдонім з прізвищем Левицький. 

Як народжувалися «Кайдашева сім’я» та інші твори? 

Родина Кайдашів зі Стеблева. Світлина з музею

Іван Нечуй‐Левицький уважно спостерігав за людьми та вміло переносив їхні характери й поведінку у свої твори. Він спирався на народність, національну ідею та реалізм. Найвідоміший приклад – «Кайдашева сім’я». Герої повісті мали прототипів – жителів села Стеблів. Водночас письменник переніс події до села Семигори, щоб не розкривати справжню історію своїх персонажів. Це село теж реальне, розташоване приблизно за 50 кілометрів від Стеблева, на Київщині. 

– Коли надрукували перше оповідання з циклу «Баба Параска та баба Палажка», хлопчина зі Стеблева зайшов у книгарню у Києві, побачив цю тоненьку книжечку й придбав. Приїхав додому, почав читати матері, а вона каже: «Слухай, так це ж про мене і Катерину. Нащо ж цей письменник нас так позорить. Піду на нього позиватися в суд». Цього не сталося, але факт є фактом, – розповідає завідувач музею Андрій Хаврусь. – Нечуй‐Левицький любив своїх героїв. Того самого Омелька Кайдаша з його вадами. Водночас залишав на розсуд читача його вчинки, щоб кожен подумав і собі. 

Почуття гумору Іван Семенович мав прекрасне. У своєму етнографічному нарисі «Українські гумористи та штукарі» описує священників, які були штукарями – тобто тими, які вміли кинути жарт. У своєму житті він бачив стільки таких людей, що у зрілому віці почав змальовувати їхні образи у творах. 

– Візьмемо ще епізод із «Кайдашевої сім’ї», коли баба Параска повела прочан до Лаври святити паски. Вони полягали покотом біля монастиря, Мелашка була друга з краю. А одна сільська молодиця, запізнилася і лягла скраю. Чернець цього не помітив і прорахувався: думав, що цілує посеред ночі Мелашку, а то – баба Параска. Бабі в цей час сниться, що на неї дзвін упав. Вона як закричить: «Ой, нечистий послинив, нечистий послинив». А чернець кинувся навтьоки, бо бачить, що непереливки йому будуть, – от вам про почуття гумору каже Андрій Хаврусь. 

Андрій Хаврусь вказує на фото Івана Нечуя‐Левицького

Завідувач музею пригадує, як академік Олександр Білецький порівнював творчість Нечуя‐Левицького з айсбергом: на перший погляд, його твори прості – у них багато побутових деталей, описів селянського життя. Однак за цим всім прихований глибокий зміст: національна ідея, любов до України, тонке розуміння характерів і феноменальна увага до деталей українського життя. 

Його називали «буржуазним націоналістом» 

Нечуй‐Левицький був інтелектуалом, знав сім мов, а головне – був небайдужим до того, що відбувалося з українським суспільством. У «Хмарах» і «Над Чорним морем» він звертається до інтелігенції, закликає діяти: поширювати рідну мову, культуру й національну свідомість.

– Це ж пропаганда яка? Івана Семеновича називали буржуазним націоналістом: у «Хмарах» є меншовартісний Воздвиженський – росіянин (антипод українських героїв), – пояснює Андрій Хаврусь. – Це автобіографічний роман. Те, як у Російській імперії ставилися до українців, Нечуй‐Левицький відчув ще під час навчання в Київській духовній академії.

Низку творів письменника не друкували, у радянський час вони припадали пилом. Це історична праця «Історія Руси», нарис «Татари і Литва на Україні», повість «Гетьман Іван Виговський», у цьому ж переліку – богословська магістерська, «Напуття українським селянам».

Стенд з книгами та цитатами Нечуя‐Левицького

– А Біблія перекладена українською мовою ким? Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм‐Левицьким та Іваном Пулюєм. Коли Куліш помер, одну третю Біблії Іван Семенович завершив перекладати сам. Переклад у 1904 році у Відні видало Британське та закордонне біблійне товариство. Там були друкарні українським шрифтом, а в нас тут не було. В імперії все зросійщене було. Оце вам і серйозний Іван Нечуй‐Левицький, – каже завідувач музею в Стеблеві. 

Називали Нечуя‐Левицького й затятим «хохломаном». Іван Семенович відстоював українське і писав про те, що наша література повинна мати своє обличчя. Навіть історика, політика Михайла Грушевського переконував, що українська літературна – це мова Середньої Наддніпрянщини, яка існує вже століттями. 

– Прочитав Пушкіна й сказав: «Поезія холодна як лід». «Не треба ні обрусіння, ні ополячення, ні мадяризації. Ми хочемо бути русинами‐українцями» – це слова Івана Нечуя‐Левицького. Або ще: «Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє і всохне,» – додає Андрій Хаврусь. 

Що можна побачити у хаті‐музеї Нечуя‐Левицького?

Хата у Стеблеві, в якій жила родина Левицьких

Зберігає пам’ять про Нечуя‐Левицького та його родину музей у Стеблеві. Його відкривають 9 жовтня 1968 року до 130 років із дня народження письменника. У цій хаті раніше жив священник Семен Степанович – голова сім’ї Левицьких. А після його смерті у 1872 році тут проживав Амбросій Левицький – брат Івана Семеновича, який згодом переїхав на Вінниччину. 

– Це намолене місце. Коли церква згоріла, був такий період, що тут і паски святили, і хрестини проводили, – каже завідувач музею. – Хоча у часи Союзу хата пустувала й тут облаштували сільський клуб. 

Часто хибно вважають, що в цій хаті народився Іван Нечуй‐Левицький, але це не так. Перша хата стояла навпроти церкви через Рось. Як перейти по понтонному містку через річку, піднятися на гору й повернути ліворуч з‐поміж хат, то натрапите на пам’ятник із чорного граніту. На цьому місці стояла хата, де народився письменник. 

Пам’ятний знак, де раніше була хата, в якій народився Іван Левицький

Музей же наповнюють до 4,5 тисячі експонатів, в експозиції про Нечуя‐Левицького – до тисячі. Здається, що навіть повітря в хаті зберігає запах минулої епохи. В одній із кімнат – той самий стіл з різьбленими ніжками, за яким збиралася сім’я Левицьких, і шафа зі Стеблівської суконної фабрики, яку Іван Семенович описував у творах «Микола Джеря» та «Бурлачка». Фабрика працює й досі, нині тут філіал компанії «Ярослав». Біля образів з рушниками зберігають капсулу, яку знайшли біля вівтаря старої церкви. У ній – лист з підтвердженням того, що у Стеблеві й раніше жили Кайдаші. 

 – Коли копали фундамент для нової церкви, натрапили на вівтар старої святині. Спасо‐Преображенська вона називалась. Біля нього знайшли капсулу, з якої витягли папірець, на ньому почерком батька Івана Нечуя‐Левицького йдеться: «Святой Троице слава, повеление государя‐императора Николая в присутствии Семена Степановича Ливицкого, священника Спаса‐Преображенской церкви Себлёва». Також згадують, що на цьому дійстві був присутній староста Андрій Кайдаш. 160 років лежала капсула! – каже Андрій Хаврусь. 

Папери, які були в капсулі. На них залишив записи священник Семен Левицький

Ніхто не знає, що Нечуй‐Левицький спробував себе й в образотворчому мистецтві. Картину музею передала одна з його внучатих племінниць Віра Левицька. Та перевірити, чи справді Іван Семенович брався за пензель, неможливо. Наразі відомо про його єдину картину. 

Що родина Левицьких була небідною, підтверджують меблі, зокрема лавка з вирізьбленою спинкою, а ще – скриня і трюмо з київської квартири письменника. У ще одній кімнаті музею відтворили атмосферу кабінету Нечуя‐Левицького: стіл, стілець, лампа, поличка. Серед речей письменника зберігся мамин подарунок – аксесуар, вишитий бісером, а ще годинник «Омега», який могли дозволити собі далеко не всі, тут же і тростина – показник моди того часу. 

Кімната з речами, що належали сім’ї Левицьких. Над входом – картина авторства Нечуя‐Левицького

Якими були батьки Івана Нечуя‐Левицького, можна лише уявляти за описами, натомість у хаті‐музеї зберегли, зокрема останнє фото письменника. У 1918 році, коли Київ переживає бої, окупацію, переворот влади, Івана Семеновича підводить здоров’я, і він потрапляє у богодільню (будинок для людей похилого віку).

– Письменниця Марія Грінченко (дружина Бориса Грінченка) була дуже близькою йому людиною. Вона навідувалася до Івана Семеновича в богодільню на Дегтярівській, привозила йому їжу. Його життя там Марія описала у своїх спогадах, – переказує завідувач музею. – Яким він був у той час, зафіксували на останньому знімку.

За кілька місяців Івана Нечуя‐Левицького не стало. Прощання відбулося з почестями, письменника відспівував не один, а 12 священників. Поховали Івана Семеновича на Байковому кладовищі у Києві. 

https://www.instagram.com/reel/DbbNABLIkJe/?utm_source=ig_web_button_share_sheet

Фортепіано, чарочка й інші експонати: де правда, а де міфи про Нечуя‐Левицького 

Чарочка Нечуя‐Левицького

Нечуй‐Левицький був педантом, уважно ставився до свого здоров’я і прожив майже 80 років. У своїх спогадах він писав: «Я ніколи не вживав ні гіркої настоянки, ні горілки», та серед його речей збереглася чарочка. Можливо, її використовував для ліків або будь‐чого іншого. 

Картина святкування ювілею творчості

Картина, на якій зафіксували 35‐річчя творчості письменника

У музеї є й картина, на якій закарбували 35‐річний ювілей творчості Нечуя‐Левицького. Тоді зібрався весь український бомонд, про Нечуя‐Левицького говорили прекрасні речі. Навколо цієї події є правди і неправди, як‐от те, що письменник покинув святкову подію завчасно через свій характер. Нібито у нього був режим: рівно о 18:00 робив прогулянку, а вже о 22:00 лягав спати. Завідувач музею пояснює його вчинок простіше – хворим шлунком і потребою відлучитися. 

Фортепіано для нареченої

Нечую‐Левицькому не щастило знайти своє кохання. Його ще називали «вічним бурлакою», бо неодружений, однак відлюдником він теж не був. Підтверджує це історія, пов’язана з фортепіано, що встановлене у музеї. 

– Іван Семенович придбав інструмент, бо хотів подарувати його майбутній наречені Надії Сульській. Тільки вона виявилася через кума кумою. А синод забороняв в той час шлюбні відносини кумам. Хоча це не кровні родичі, можливо, можна було б інакше повестися, але як сталося, – каже Андрій Хаврусь.  

Кімната, де відновили атмосферу київської квартири Нечуя‐Левицького

Богослужбова книга 

Деякі дослідники вважають письменника атеїстом, підкріплюючи це виокремленими творами Івана Семеновича, як‐от «Старосвітські батюшки і матушки». Та у повісті Нечуй‐Левицький висміює не церкву, а лицемірство серед священників, занепад духовності, сварки священників через гроші та побут. Або ж у приклад наводять головного героя з повісті «Микола Джеря», який не хоче йти до церкви. 

– Значить, дивіться, не йде до церкви. А Нечуй‐Левицький народився в сім’ї священників. Батько плекав надію на те, що він продовжить династію, а він став письменником. А ще з сім’єю в нього були конфлікти. І пише такі речі у своїх творах, значить – атеїст, – припускає хід думок прибічників цієї версії Андрій Хаврусь. – Він не був атеїстом. Треба зважати й на інші твори. «Граматика української мови» – це підручник для дітей, у якому Іван Семенович дає свою думку: «Де правда, там і Бог; де Бог, там і правда. Там нема Бога, де кривда й неправда». Цією стежкою він ішов.

Повісті Нечуя‐Левицького та фото з похорону

Андрій Хаврусь спростовує припущення й письменника Валер’яна Підмогильного, який, пішовши шляхом психоаналізу, шукав у поведінці Нечуя‐Левицького нездорові прояви. 

– Його любов до матері була абсолютно звичайною, як кожна дитина любить свою матір. Без жодного сексуального потягу. Такі припущення не в’яжуться з укладом їхньої сім’ї. Люди щиро вірили в Бога, але це не означає, що вони били поклони біля церкви – вони тримали віру в душі, – каже Андрій Хаврусь. 

Лист від Михайла Старицького

Хто є літературним батьком Свирида Петровича Голохвостого? Іван Семенович Нечуй‐Левицький. Він написав комедію «На Кожум’яках» – події відбуваються на київських Кожум’яках. А героя змалював із цирульника із‐за Канави і назвав його Свирид Гострохвіст. 

– Коли твір видали, його побачив драматург Михайло Старицький. Йому так сподобався твір, що вирішив написати Нечуєві‐Левицькому листа з проханням переробити «На Кожум’яках» на свій лад і біля його прізвища поставити своє. Так з’явилася п’єса «За двома зайцями», – розповідає Андрій Хаврусь. 

«Кайдашева сім’я»

Завідувач музею переконаний, що твори Нечуя‐Левицького, зокрема «Кайдашева сім’я», лікують. 

– Буває запитують, а як це лікує? А так. Мій знайомий лікар‐невролог каже: «Коли мені на душі недобре, то я беру томик «Кайдашевої сім’ї» і читаю. Гумористичні епізоди заспокоюють і настрій зовсім інший з’являється», – розповідає Андрій Хаврусь. 

Кімната в музеї Івана Нечуя‐Левицького в Стеблеві

В інших залах музею зберігаються елементи українського побуту, документи, листи і книги Нечуя‐Левицького, картини та світлини. Ще одна кімната присвячена пам’яті краєзнавця, першого завідувача цього музею Сергія Хавруся. 

Черкащина – рай, який надихав письменника  

Іван Нечуй‐Левицький поїхав зі Стеблева дитиною. Після навчання вчителював на Полтавщині в Україні й у Польщі. Працював над творами вже в дорослому віці в Києві. Попри це, красу Росі він запам’ятав назавжди і змальовував не в одній своїй повісті. Часто гостював у сестри Ганни в Трушках на Білоцерківщині, де також протікає Рось.

– Він казав так: «Я більше люблю білоцерківців, бо в них дуже гарна українська. А киян не люблю, бо вони актори, тільки гроші заробляють українською мовою, а повсякчас говорять російською», – цитує Нечуя‐Левицького Андрій Хаврусь. 

Вид на Рось у Стеблеві

У Стеблеві Рось омиває скелю Нечуя‐Левицького. Кажуть, що Іван Семенович тут любив відпочивати, надихатися на нові сюжети для майбутніх творів, спілкуватися з молоддю. Про рідний Стеблів він згадує в повісті «Бурлачка», а в «Старосвітських батюшках і матушках» – села Хохітву й Чайки, що майже на межі Київської та Черкаської області. 

Іван Семенович любив свій край за красу і мову. Приїжджайте у Стеблів, тут досі звучить той самий говір, високий берег тримають скелі, Рось біжить вже давно вимитим шляхом. Зелені береги й блакить зливаються в одне ціле і нагадують рай. Той, який бачив Іван Нечуй‐Левицький.

18000

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!