Вісті Черкащини Після 30 років у війську ветеран узявся за вишивку — тепер його рушник в експозиції музею в Англії
ік тому Володимир Волощук хотів порізати всі свої вироби. Після трьох безсонних ночей підготовки до виставки-продажу в Києві до його столика майже ніхто не підходив. Тоді донька виклала в мережу відео про крафт батька — і вже наступного дня біля його стенда збиралися люди. #ШОТАМ розповідає, як ветеран із Харкова відкрив власну справу та знайшов нове покликання після служби.
Володимир Волощук
засновник майстерні крафтових виробів Voloshchuk_craft, військовий ветеран
Сусід по палаті підказав ідею бізнесу
Я родом із Рівненщини, але більшу частину життя мешкаю у Харкові. Мій батько був військовим, тому одного разу нашій родині довелось переїхати на Слобожанщину. Я пішов шляхом тата — і теж став професійним військовим. Коли Україна стала незалежною, склав присягу рідненькій.
У 2014 році долучився до захисту України разом зі своїм сином. Через його поранення, повномасштабне вторгнення та роки служби моє серце не витримало — стався інфаркт, поставили два стенти. Тому в листопаді 2022-го за станом здоров’я я був звільнений з війська.
Багато років у нас із дружиною і тещею був невеликий сімейний бізнес, займалися пошиттям хутряних шапок. Але кому зараз потрібні подібні вироби? Хоча чимало людей вважають, що військові — багаті люди, насправді це не так. Єдині гроші, які заощадив — «похоронні» — щоб, якщо зі мною щось станеться, родина мала, за що поховати.
Перебуваючи в госпіталі, думав, чим займатися далі. Ідею підказав військовий, також із Харкова, з яким разом лежали в палаті. «Тобі треба подаватись на отримання гранту! Відкривати ветеранський бізнес. Є друзі, які все роз’яснять і допоможуть з оформленням документів», — запевняв чоловік приблизно мого віку, який до того ж мав досвід успішного бізнесу. Пізніше ми стали друзями. І тоді я подумав: «Чому б і ні?» Проте ледве розумів, який саме напрямок обрати.
Тепер у мене три дружини: Наталка, Свєта й Анжела
Ідея з вишивкою з’явилася, як блискавка. Ми саме з новими знайомими обговорювали, як подаватися на грант в «Український ветеранський фонд». П’ємо каву у торговому центрі Харкова і повз проходить незнайомка у гарній вишитій сукні синього кольору, тримаючи за руку онуку. «Хлопці, будемо закупати станки і займатися вишивкою!», — випалив я. Звісно, на цьому я взагалі не знався, але, як кажуть, у неумілого руки не болять.
Крім того, мене дуже надихнули румуни. У вимушену еміграцію родина виїхала в Румунію. Коли приїздив, аби забрати своїх додому, проїхали чимало сіл цієї країни. Приємно вразило, наскільки багато місцевих у повсякденному житті вдягають одяг з національною символікою.
Свій проєкт Voloshchuk_craft (до ребрендингу мав іншу назву) я успішно захистив у прямому ефірі на ютубі. Отримав майже півтора мільйона гривень. Цих грошей в тому числі вистачило на закупівлю двох станків, яких жартома назвав Свєтою та Анжелою. Оскільки в їхній компанії тепер проводжу значно більше часу ніж зі своєю дружиною Наталкою.
О 7:30 іду до вишивальних станків — і можу пробути там до ночі
Спочатку я вирішив виготовляти шеврони. Але займався цим недовго. Потім спробував створити рушник. У мене не тільки вийшло, а й виявилося, що це — моє. Надихався експонатами в музеї Гончара, де зберігаються вироби XVIII-XIX сторіччя. Почав читати книжки про вишивку й завдяки цьому дізнався чимало цікавих фактів про цей символ нашої національної культури. Наприклад, на весільному рушнику є половина дружини та чоловіка. А серед українських традицій — приходити у хату не тільки з хлібом, але й з рушником, відправляти бійців на війну, даруючи рушник тощо.
Якщо чесно, зараз дивлюсь на свої роботи, які створив рік тому, і навіть трохи соромно стає. Хоча не було такого, аби не викладався на повну: 7.30 ранку заварюю каву, потім іду в майстерню до станків і можу пробути там до першої ночі. Якщо візерунок на машинці йде не так, як треба, або мені не подобається результат — роботу розрізаю.
Зараз в асортименті не тільки рушники, але й серветки на кошик, хустки на пояс, ранери (декоративна тканинна доріжка) на стіл, шопери, косметички. Майже всі візерунки вишиті гладдю. Нещодавно спробував зробити чоловічу вишиванку. Та поки що не все вдається так, як хотілося б. Все ж таки я не модельєр, тому багатьох нюансів не знаю, постійно вчуся. У планах зробити весільний комплект, ідею підказав місцевий священник.
Чоловік на кріслі колісному приїхав з іншого кінця міста по рушник
Нещодавно за версією Українського ветеранського фонду Voloshchuk_craft внесли у список 100 ветеранських бізнесів, які досягнули успіху. Приємно, але були моменти, коли хотілося все залишити. Особливо коли з пенсії доводилося сплачувати податки й платити зарплати (за вимогами гранту повинен надати робоче місце двом працівникам). Або коли заробітки є від виставки до виставки і простої даються взнаки нелегко. Проте в такі моменти я завжди пригадую кілька історій, що надихають.
Одна з них трапилась у 2025 році на тій самій виставці, про яку донька знімала відео. Тоді я був близький до того, щоб наступного дня на захід не приходити, а всі вироби порізати. Мене дуже переповнювали емоції, бо ніхто не підходив до столика. Пощастило, що мій побратим потай заплатив за оренду місця, взявши на себе ці витрати.
Коли наступного дня почали приходити люди, цікавитися, купувати — це мене надихнуло. Тоді жінка привезла на кріслі колісному свого чоловіка, який на війні втратив обидві ноги. Людина дісталася з лівого берега на ВДНГ, аби придбати у мене рушник. Ледь умовив його, аби взяв у подарунок.
Як я можу залишити цю справу, якщо до мене подібні герої приїздять?
Пів року мучився над орнаментом — і рушник потрапив до музею
«Тату, здогадайся на яку суму я розпродалась? На 43 тисячі!» — весело запитала мене донька цієї весни. Того дня на виставку прийшла дівчина, яка працювала помічницею в однієї з представниць влади, й придбала більшу частину наших виробів. Наступного дня вона повернулася й купила залишки.
Коли ми побачили нашу серветку на великодньому кошику Кирила Буданова, дуже здивувалися. Впевнені, що це наш виріб, оскільки візерунок для нього придумала моя донька, більше таких ні в кого немає.
Є у мене слобожанський рушник, над програмою вишивки якого мучився пів року. Вважаю цей виріб власним шедевром, враховуючи мої можливості. Рушники з цим орнаментом часто купували для вінчання, а один екземпляр я подарував доньці моєї подруги, яка живе в Англії.
Нещодавно вона телефонує й каже: «Дядя Вова, я віддала ваш рушник до музею військової слави». Це мене дуже здивувало, було приємно, звісно. Починаючи крафтовий бізнес, я навіть не думав, що моя робота стане частиною експозиції в англійському музеї.
Родина й майстерня стали моїм порятунком
У цій справі мене неймовірно підтримує родина. З дружиною Наталкою ми разом 33 роки, і вона вболівала, аби у мене все вийшло. Зараз бачить, що справа крок за кроком розвивається. На сімейній нараді ми обов’язково вирішуємо, яку суму від заробітків віддаємо на благодійність. Так було завжди. З початком повномасштабного вторгнення ми довгий час шили муфти для операторів дронів (близько півтори тисячі одиниць) і безкоштовно віддавали хлопцям.
Підтримувати військових неймовірно важливо. Пригадую, перший раз, коли повернувся у 2014 році додому з фронту, на два тижні замовк, ні з ким не спілкувався. У мене був серйозний ПТСР.
Тоді я зрозумів, що багато чого залежить особисто від мене. Ти або встаєш і кажеш: «Я буду жити далі!», або сидиш на місці з думками про те, що тобі всі винні.
Окрім родини, моїм порятунком стала майстерня. Я не знав нічого ні про гранти, ні про вишивку, ні про залучення соцмереж для бізнесу. У мене в родині ніхто не займався вишивкою. Але на власному досвіді я відчув: коли хочеш почати щось нове, знайдуться люди, які стануть поруч.
Читайте також: Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України
Читайте нас також в Telegram!
