Не маємо права забути: вражаючі історії голодовки 1932-1933 років, пережиті селянами Тальнівщини - Вісті Черкащини

Не маємо права забути: вражаючі історії голодовки 1932-1933 років, пережиті селянами Тальнівщини

В останню суботу листопада у світі вшановують пам’ять українців, які померли від голоду, штучно створеного «совєцкою властю». У ХХ сторіччі на нашу долю випало аж три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, особливо трагічним визнаний Голодомор 1932-1933 років. Тоді, за різними даними, загинуло від 4,5 до 10 мільйонів людей. Із здобуттям незалежності України почали говорити про Голодомор як жорстоке вбивство українського селянства, вслід за масовими репресіями інтелігенції та духівництва, і визнали геноцидом українського народу. З 2008 року, до 75-х роковин Голодомору, практично у кожному селі та місті України поставили пам’ятники та пам’ятні знаки жертвам Голодомору. Не є виключенням і наша Тальнівщина. Однією і з перших у 2006 році на кладовищі села Криві Коліна встановили гранітну стелу «Жертви більшовицького голодомору», згодом біля неї збудували капличку та поставили величну скульптуру ангела-охоронця. В цьому місці учні місцевої школи традиційно проводять лінійку-реквієм наприкінці листопада.

Автор композиції Ольга Собкович

Минулого року у селі Глибочок встановили пам’ятний знак замореним голодом односельцям. Вражаюча композиція на кладовищі як нагадування нам про трагічні сторінки історії. У цьому селі це не єдиний пам’ятник жертвам Голодомору. З часу незалежності там був встановлений пам’ятник жорнам, які врятували від голодної смерті не одну родину.
Нещодавно ми відкрили для себе ще один унікальний пам’ятний знак на Тальнівщині. У Тальянках, на одному з городів, по межі, що густо поросла вишняками, а подекуди й дерезою, стоїть дерев’яна скульптура жінки за зразком трипільської. Щоб вона не руйнувалася від дощу та снігу, над нею змайстрували дах із шиферу. Скульптура жінки, що розкинула руки-крила, а на обличчі невимовний жах – відкритий рот та витріщені очі, нагадує хрест. Здається: зараз із грудей вирветься крик, щоб всі почули про страшне горе матері.
Історію цього пам’ятного знака нам повідав Владислав Чабанюк, директор державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», із сусіднього села Легедзине:
– Десь, починаючи з 1981 року, у Тальянках працювала велика археологічна експедиція, що досліджувала трипільське поселення. Керівником її був кандидат історичних наук Володимир Панасович Круц. З ним працював його товариш з Інституту археології Академії наук України – Іван Тихонович Черняков. Щоб не жити в наметах чи наймати квартиру, вони придбали собі в селі старенькі хати, недалеко один від одного. Два київських археологи жили в Тальянках і працювали у цій експедиції. Напроти обійстя Івана Тихоновича жила баба Ярина, якій тоді вже було під 90. Вона й розповіла археологу жахливу історію Катерини Загребельної, яка жила в його хаті. Під час голодовки у неї померли всі четверо доньок. Спочатку двоє менших. Вона викопала яму на городі й поклала дітей туди. Ями не загортала. Коли померли старші дівчата – Палазя й Парася, взяла їх у рядно й опустила у незагорнуту яму. Сама жінка вижила. Неподалік того місця, на межі, що поросло півниками й барвінком, археолог відкопав чотири камені для жорен. Їх заховали, певно, щоб не знайшли активісти. Іван Тихонович наскільки пройнявся розповіддю, що вирішив власноруч зробити пам’ятний знак на місці, де навіть хреста не було, лише півники… Він був художником, також різав з дерева фігури, то ж влітку з дубової колоди витесав жіночу скульптуру і поставив на могилі. На звороті викарбував роки: 1933 – 1993. Робота вийшла сильна і вражаюча. Відкривати пам’ятник зібралася невелика група людей, без урочистостей, запалили свічки, помолилися. Нині автор цієї композиції покійний. Та до могили навідуються односельці, інколи навіть заїжджі шукають, аби віддати шану невинно убієнним односельцям.

Гранітна стела «Жертви більшовицького голодомору» у с. Криві Коліна

Свідків тих трагічних подій практично не залишилося, але нам вдалося почути виняткові спогади з перших вуст, якими хочемо поділитися з нашими читачами.
Згадує Ганна Яківна Шияненко, жителька с. Легедзине, 96 років:
«Мені тоді було 8 – 9-ий рік. Пам’ятаю, що дуже вмирали люди, навіть були такі, які людей їли. Була у мене подружка Парася Гончарук, ми жили поряд. З нею ми разом ходили в дитячий садок, (ясла – як тоді називали). Якось ми поверталися з дитячого садка гурточком і біля однієї хати вийшла молода жінка, дівка, і стала нас закликати до хати. Щось там нам обіцяла. Але я побігла за татом, який йшов попереду нас. А Парася залишилася. На ранок дитина не прийшла додому. А вночі йшов дощ, і та дівка з матір’ю пішли рвати часник на город. Уже й холодцю наварили. Приїхала міліція, побачили той холодець. І найшли на горищі в цієї баби платтячко, в яке була вдіта дівчинка. А в цьому платтячку головка замотана. Вона в цьому платтячку в мене на фотографії є. Їх як забрали, то більше в село й не повернулися. Я цю історію повік не забуду.

Скульптура жінки у Тальянках

Нашій сім’ї вдалося врятуватися, бо в нас була корівчина, що доїлася, давала рівно стільки молока, що вистачало мені й моєму братові – по чашечці. Корову тоді тримали в хаті, у сінях, щоб не забрали. Але мама моя розповідала, що корови в колгоспі попропадали з голоду, а тих, що були живі, підв’язували шлеями попід живіт до стелі, до гаків, бо, як корова ляже, то вже не встане. А ті, що дохли, люди їх так і їли. Мама моя ще з однією жінкою їздили коровами, запряженими у ярмо, збирали тих людей, які вночі вмерли. То було так, що їдуть туди: ще сидить нещасне, худе, колінця попід бородою, а назад їдуть – вже перевернулося й лежить. А на цвинтарі мерців скидали в одну велику яму, навіть не закидали землею. Колгоспникам давали по кілу якоїсь дерті, «на корову». Плату таку. А ще ми рвали з берестка листя, м’яли його та добавляли у ту дерть. Пекли такі пляцки. Ділили його на 4 частини: дітям – більші, батькам – менші. Згодом я пішла в школу. У школі годували. Варили сочевичку і давали нам таку юшку. Так ми і вижили. Дякую батькам, що тримали корівку. Ми думали, що хліба не наїмося ніколи. А тоді, на літо, ходили красти колоски. Потім вдома обтеріблювали їх і мололи на жорнах. Тоді майже у кожній хаті були жорна. Отакого ми спасіння собі шукали».

Ліна ЯЛОВСЬКА

28.11.2020 09:00
Переглядів: 489
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.