«Було холодно. Молодша сестра замерзла і померла у матері на руках»

Повстанці любили варену бульбу і квасне молоко

1940 року в нашому селі проходила лінія фронту. Червона армія відступала. Одного дня з-за гори почали стріляти в село. Сестра носила траву з поля до стайні. Її поранили. Люди почали тікати в ліс. Ми пішли з ними. Взяли худобу, коней.
Сестру поклали в жолоб (дерев’яна посудина для годівлі та напування тварин. – Країна), залишили з дядьком. На другий день, коли німці зайшли в село, він рушив у штаб просити допомоги. Та врятувати сестру не змогли. Німецький лікар сказав, що в неї почалося зараження крові.
Гітлерівці були в нас за два роки. Батька вибрали муждовір’я – головою сільради. Він був грамотний, за Польщі очолював маслосоюз. При німцях відповідав за допомогу нужденним, яку вони виділяли, та інші справи.
Як фашисти відступали, забрали в полон багато росіян, а потім відпускали їх. Ті йшли пішки і падали, як мухи. Тато пішов до католицьких священників у монастирі в Жовкві. Сказав ігумену, що треба організувати комітет, їдальню чи готель для військових, щоб могли перебути там два-три тижні. Набратися сил, аби йти далі. Ті погодились і зробили таке в Жовкві. Бувало, люди приймали їх додому, а вони допомагали в роботі. У нас теж був один полонений, просив хліба. Подивився на дерево, яке нам дали для будівництва хати. Запропонував його потесати, бо був теслею. Ми погодилися. Було літо, спав у стодолі. Ми його годували, а він працював.
1942-го організувалась партизанка, бандерівщина. Усі чоловіки йшли в ліс неподалік. Робили це з власної волі, їх ніхто насильно не забирав. Мій тато раніше був січовим стрільцем. Ходив до партизанів із маминим братом. Їх не взяли, бо застарі – обидва з 1886 року. Але в нас були коні, а до лісу треба було возити харчі. Повстанці погодилися, що це робитиме батько. Він по хатах збирав продукти, а я сідав на віз і доправляв хлопцям. Мене зустрічали двоє чоловіків, розвантажували воза.
Як повстанці приходили до нас, то любили варену бульбу і квасне молоко. Хотіли платити за харчі, але мати грошей не брала. Якось нагрянула облава, коли хлопці прийшли поїсти. Я саме вів коней пасти, коли село оточили. Посадив по двоє чоловіків на коня і ми проскочили. Мені прострелили сорочку і шапку. Зранку вертаюся з лісу, а облавники питають: «С кем ты убежал?» Сказав, що не тікав. Працював на полі, а тепер вертаюся додому, бо треба нагодувати коней. Після того мене й поставили зв’язковим, помагав підпільникам.
Ходили селом ще грабовці. Обкрадали людей під виглядом повстанців, через те в них складалося погане враження про бандерівців. Злодії могли забрати в родини продукти, свиню чи щось із господарства. У нашому селі таких було семеро. У сусіда свиня вродила пацят, за тиждень вони їх позабирали. Партизан попросив би чогось поїсти, але не грабував. Після цього випадку всіх грабовців зловили. Постріляли на полі. На таблиці написали, хто їм жменю землі кине, то його теж застрелять. А це жнива, серпень місяць, спека. Ворони розносили тіла, сморід стояв нестерпний. Із часом їх хтось таки закопав на полі.
1948 року батька розкуркулили. Ми мали велике господарство, бо в родині було багато дітей. Забрали все. Ми закопали трохи бульби в сусідів, якось вижили.
Коли почали закладати колгоспи, писали, щоб усі туди йшли. А від партизанів приходили листи: «Най вас Бог боронить від тих колгоспів». Влада запевняла, що вже є ті, хто погодився вступити. Що кілька людей написали заяву, хоч насправді вони того не робили. Повстанців увели в оману. Сотня йшла селом і розстрілювала тих, хто нібито пішов у колгосп. Одного дня забили 18 чоловік.
У жнива серед ночі підігнали машину нам під двері, постукали у вікно, щоб батько відчинив. Перевіряли, чи в хаті бандерівців нема. Потім забрали нас у КГБ, підозрювали, що ми – підсобники банди. Три доби тримали й відпустили додому. Приходимо, а там голі стіни, вікна забиті дошками.

Взимку 1949-го ми з другом мали перевірити, чи немає в селі облави. Було темно. Я сунувся на животі вперед, а товариш – за мною. Почув підозрілий шум, кинув гранату. Вона коло мене розірвалася. Отримав поранення в ногу. Пішов до татового брата. Біля його хати впав від втрати крові. Отямився в лікарні. Розплющив очі, а наді мною стоїть слідчий. Питає, чи розумію, що помагав бандитам. Відповів: «Нічого не знаю» і заплющив очі. Той пішов, бо вирішив, що я скоро помру. На другий чи третій день тато сказав, що буде вивіз. Попросив видати мені одежу. Я хотів поїхати з родиною. Але йти не міг, тому облавник мусив везти мене на фірі.
Два місяці сиділи в тюрмі на Лонцького у Львові. Потім ешелоном 18 діб везли в Красноярський край. Згодом забрали до Хакасії під китайський кордон, вигрузили на станції Шира. Приїхали купці вибирати людей на роботу, питали хто куди хоче: золото добувати, працювати в колгоспі чи радгоспі. Нам порадили йти копати золото. Казали: «Там 8 годин відробив і все. А в колгоспі цілодобово працювати треба». 100 кілометрів нас везли машиною до управління. А то вже не Красноярськ, а Сибір, холодно. Молодша сестра замерзла і померла в матері на руках. На другий день нас погрузили на тєлєгу. День везли по горах. Доправили на рудник, висадили в лісі, снігу по коліна. Сказали, щоб рубали дрова, палили і грілися. Всю ніч провели на снігу. На другий день нам роздали вила, сокири. Наказали будувати бараки. Там було 18 сімей.
Бараки звели із сирого дерева. Коли всередині розклали вогонь, дим ішов догори. Дерево сохло, і з нього капало – ніде спати не ляжеш. Поки ми були на роботі, мати насухо витирала стелю, щоб хоч уночі не лилася вода. Крім неї і найменших братів і сестер, всі ходили на роботу. Спочатку рубали 8 кілометрів лісу – прорізали трасу на електростанцію, а потім копали 15-кілометрову траншею, щоб туди пустити воду. За день треба було зрізати 4 куба дерева – то була норма на чоловіка. На добу давали буханку хліба на десятьох. Інші продукти отримувала кожна родина щомісяця. Помагали місцеві. Ми різали їм дрова, а вони приносили молоко чи сир.
Коли почали мити золото, нам давали зарплату. Могли мати 800–900 рублів на місяць. До нас приставили наглядача, щоб ніхто не втік. Раз на два тижні ходили розписуватись, аби доводити, що ми є.
Важко було за Сталіна. Як він сконав, то легше зразу стало. Хліба могли брати, скільки хотіли.
Наприкінці 1950-х місцеві поступово почали виїжджати. Корів, яких не могли спродати, вночі приводили нам під барак. Прив’язували до рогів записку: «Куликовцы, пожалуйста, примите корову». Ми не мали, де їх тримати. Розчистили сніг, купили два рулони паперу зі смолою, ним оббили дерев’яну огорожу. Тримали там четверо корів.
Я працював бригадиром на гідравліці. Комендатурі ми вже не підкорялися – написали заяви і стали вільні. То і з роботи мене звільнили. Боялися, щось підірву, бо був бандерівцем. Зустрів німця з Поволжя, з яким нас везли на висилку. Він мене впізнав. Узяв шофером у гараж на рудник. За деякий час я добився, щоб мені дали квартиру. Отримав 3-кімнатну в новому будинку. Хотів перевезти туди родину з бараку, але тато сказав, що повертаємося додому.
В Україну приїхали 1959-го. Нашу хату якась полька викупила за 75 рублів. Спочатку ночували у стодолі, потім вернули їй ті гроші. Батьки лишилися там жити. Я знайшов роботу в Дрогобичі, тут і зостався.

Оксана КНЯЖИК «Країна»
від 16.01.2020

Читайте також: «Нуль кубів! Я спеціально щомісяця передаю показник, щоб не було ніяких «трєній»