Вісті Черкащини Боєць із Жашкова, якому вирвало шматок ноги, у проекті “Якби не війна” (фото)
Тамара Платмір та її син Ярослав Платмір із Жашкова на Черкащині взяли участь у волонтерському фотопроекті “Якби не війна”. Ярослава, з 81-ої десантно-штурмової бригади, поранили 30 січня 2015-го біля Донецького аеропорту.
Ярослав каже: “Я добровільно підписав контракт з ЗСУ. До того вчився, працював. Пішов суто зі свого розуміння ситуації в країні і вирішив стати на захист Батьківщини. Мама відреагувала жахливо – сльози, плач, відмовляння”.
“Як нам було не важко, але ми вирішили підтримати сина. Знаю, що багато знайомих нас не зрозуміли і осудили, дехто з них зробив все можливе й неможливе, щоб їхні сини залишилися вдома”,– розповідає про сина Тамара.
З вересня 2014 -го Ярослав тренувався у підготовчих таборах в Вінницькій та Житомирській областях, а в листопаді підписав контракт і став солдатом 54-го розвідбату. Пізніше їх перевели до 81-ї окремої аеромобільної бригади та відправили в Дружківку Донецької обл.
“Ярослав часто телефонував мені та батькові, завжди говорив: “У мене все добре”. Найстрашніші часи почалися, коли син повідомив, що їх відправили на передову, в район Донецького аеропорту.
Стан постійної тривоги, страху й відчаю, коли ти розумієш, що нічого не можеш вдіяти. Щоб хоч якось тримати себе в руках, я постійно молилася за сина, за тих, хто був поруч з ним. Ярослав тоді телефонував десь раз у 2-3 дні. Говорив: “Все нормально” і відключався. Я не встигала навіть щось запитати, але для мене й цього було достатньо, тому що знала – мій син живий.
У день поранення, 31 січня 2015р., якось вже дуже було важко на душі, я місця собі не знаходила… 2 дні з Ярославом зв’язку не було. І ось увечері дзвінок з незнайомого номера на телефон чоловіка і я чую: “Так, Ярослав, привіт! Куди саме поранений? Що з ногою?” І я все зрозуміла. Спочатку – стан розпачу, відчаю, болю, а потім розуміння – він живий!!! Все буде добре!!!
З 22 січня Ярослав був в районі ДАПу, про день поранення розповідає мало: “Бойове завдання, ми в “зеленці” на одній з точок наших позицій, ворог вже добре пристрілявся, і одним із мінометних снарядів ми були поранені. Я почув, що товариш кричить, виявилось, що в нього пневматорекс, а в мене больовий шок, я не відчував болю. Ну, дивлюся, нога роздроблена, кров. Ну, не болить, то й добре”.
“Ярославу вирвало шматок кістки лівої ноги, – продовжує мама. – Як потім він розповідав, по рації повідомили своїх товаришів про поранення, ті відразу ж поспішили на допомогу. Прибігли, зразу ж викликали транспорт для евакуації та надали першу медичну допомогу. Відразу евакуювати не вдалося, тому що ворог крім мінометів додатково відкрив вогонь із трьох САУ.
Побратими практично своїми тілами прикрили мого сина та його товариша – так всі разом перечекали артилерійський обстріл українських позицій.
“Пам’ятаю реакцію мами, коли вперше приїхала після поранення в лікарню – сльози, обійми. Вона була рада, що я живий, а я був дійсно радий, що побачив нарешті батьків, – розповідає Ярослав. – Було розуміння ситуації, що легко не буде, але будемо намагатись, щоб все йшло на краще. Мама була весь час зі мною, іноді на вихідні їздила додому”.
А далі був госпіталь і головна операція – пересадка частини малоберцової кістки (десь 15 см) на місце вибитої великоберцової. Зараз лікарі дозволяють навантаження на ногу не більше 20 кг. Так що у Ярослава попереду ще довгий шлях відновлення.
“Моя мрія – щоб Ярослав міцно став на ноги. В прямому й переносному значенні, був здоровим і щасливим”.
Ярослав зізнається, що після всього пережитого помічає зміни в мамі, але вони пов’язані зі здоров’ям – стрес дається взнаки. Але він нічого б не міняв, все сталося так, як мало бути.
“Максимум, що б змінив – це не виліз з того окопу і десь відбіг би, – каже. – Але то вже не важливо, все вже сталося. Зараз плани – стати на ноги, знайти роботу, чогось досягти в мирному житті, може, знову зайнятись наукою”.
