Захисник із Калинополя розповів, чим жив 4 роки в полоні

Захисник Маріуполя, молодший сержант Іван Миколайович Захаров, 1996 року народження, житель селища Калинопіль, розповів про своє життя в російському полоні та чим жив, на що сподівався довгих 4 роки.

Іван Захаров народився в Катеринополі на Черкащині (тепер Калинопіль). Закінчив школу №2. З дитинства захоплювався музикою, разом з молодшим братом Павлом відвідував музичну школу, грав на духових інструментах. З музикою пов’язав і майбутню професію – закінчив Уманське музичне училище імені Порфирія Демуцького. Однак професійному музиканту довелося змінити рід діяльності, ставши на захист рідної землі. В Україні тривала війна. Тож у 2017-го року Іван пішов на військову службу за контрактом.

Після строкової служби підписав контракт із ЗСУ і його брат Павло. Обоє пройшли АТО, служили на Донеччині.

У 2022 році обом братам довелося захищати Маріуполь, хоч служили в різних бойових підрозділах морської піхоти. Молодший сержант Павло Захаров (позивний Захар) загинув 26 лютого 2022 року в Маріуполі. Він був командиром гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки. Йому назавжди залишилось 23 роки. Через півтора року морпіх повернувся додому на щиті. 19 серпня 2023 року Павла поховали на Студінському кладовищі у Калинополі. Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Іван служив у бойовому оркестрі, в підрозділі забезпечення, у тому ж буремному 2022-му потрапив у ворожий полон, про який згадує, як про страшний сон.

«Знущалися, щодня били, за будь-що, з 2025-го року трошки рідше. Примушували по 16 годин на день стояти, співати гімн росії…» – розповідає Захисник.

«Чи відвідували полонених контролюючі органи? Червоний Хрест, скажімо?» – цікавимось.

«Раз була представниця якогось фонду, відзначила, що ми «щасливі», «ситі» та й поїхала. А хто ж їй правду скаже? Та й чи хотіла вона її чути?» – зауважує воїн.

Іван каже, що за час полону схуднув із 92 кг до 55 кг. «Вранці каша, в обід капусняк, ввечері картопля з капустою. Бувало насипали 8 тарілок на десятьох», – згадує.

Перед приїздом комісій утримання полонених трохи покращувалось (менше били, краще харчували, навіть листи приносили), але не надовго, проводили інструктаж, що їх, буцімто, не б’ють зовсім і гарно годують, усі мовчали, бо знали, що, як поскаржаться, буде ще гірше.

З медичного обслуговування давали тільки знеболювальні та антибіотики, і то не завжди. За чутками, лікарка мала зуб на полонених, оскільки нібито її син загинув на СВО.

Перебуваючи в полоні, Іван увесь час мріяв про обмін, чекав на листи від рідних та нареченої. Однак отримав лиш три листи, і то аж в 2025 році. Від Діани, коханої, яка всі роки боролась за його визволення та підтримувала його сім’ю.

З листів Іван здогадався про смерть мами, хоч прямо Діана про це не писала.

«В полоні мені дуже допомагала віра в те, що мене чекає Діана, бажання повернутись, обійняти її та всіх рідних, а також розуміння того, що за нами правда; стоїмо за своє, позаду наші сім’ї, жінки, діти, люди похилого віку. Тому відступати нам не треба й не можна, ми на своїй землі», – зазначає військовий.

Нині молодий чоловік поступово повертається до буденного життя. Зробив пропозицію своїй вірній та сміливій обраниці, що довела свою любов не лише роками очікування (познайомились у 2019), а й справами. Молодята готуються до одруження. В планах Івана також пройти лікування, а потім вивчитися на психолога. Він хоче стати опорою для ветеранів війни. «Хто, як не інший військовий, їх краще зрозуміє та підтримає», – каже захисник.

Тим часом Іван дуже вимогливий, як до себе, так і до решти представників чоловічої статі. «Я вважаю, що чоловік повинен бути завжди сильним. Ти чоловік, ти мужчина, ти захисник, ти голова сім’ї, ти опора. Ти не маєш права на слабкість. Ти маєш робити все, щоб у твоїй сім’ї все було добре. Якщо ти цього не робиш, значить щось вже не так з тобою», – наголошує.

На запитання, чи не занадто він вимогливий до чоловічих слабкостей, Іван відповів: «Просто хочу, щоб деякі чоловіки зрозуміли, що вони чоловіки, а не діти. Щоб мобілізували свої останні сили, взяли себе в руки і тримали фронт. Якщо ж хтось не на війні, він зобов’язаний бути хоча б тут, у миру, порядним сім’янином. Зрада для мене в будь-якій своїй формі огидна. Може когось така поведінка влаштовує, мене ні».

По суті, він має повне право на таку категоричну позицію. Пройшовши крізь пекло, людина переважно обирає істинні цінності, в неї вже немає бажання витрачати час, життя на фальшиві стосунки, несправжніх друзів, фальшиві почуття.

У цьому аспекті Івану пощастило – поруч із ним вірна супутниця, що пройшла разом із ним найтемніші часи. Щиро бажаємо їм збудувати міцну сім’ю, дочекатися справедливого миру і жити в здоров’ї та радості багато-багато щасливих літ!

Дякуємо за захист! Дякуємо, що живий! Дякуємо, що вернувся!

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!