Захисниця з Калинопільщини розповіла, чому поміняна ноти на берці

Анна Гунченко – молода успішна жінка, мама, директорка Єрківської музичної школи, відома волонтерка, що з початку війни поклала на свої тендітні плечі допомогу військовим-землякам, забезпечуючи їхні нагальні потреби (від дронів, спорядження, авто до смаколиків та шкарпеток), у 2024 році сама стала до лав ЗСУ. Що змусило її на такий доленосний крок, Анна розповідала в інтерв’ю нашому виданню.

Тож що стало поштовхом?

– До війни моє життя було зовсім іншим – музична школа, діти, робота, звичайні щоденні справи. Потім почалося волонтерство. Допомагала військовим, шукала необхідне, передавала, підтримувала. І якось так волонтерство мене затягло. Чим більше я бачила і розуміла, тим сильніше відчувала, що просто залишатися осторонь уже не можу. Тому з лютого 2024 року я на військовій службі.

Чи були в бойових точках? Як психіка адаптувалась до небезпек?

– За цей час були і Запорізький, і Донецький напрямки. На війні завжди небезпечно. Тут не знаєш, що буде через хвилину. З часом просто вчишся жити з цим, робити свою роботу і не думати зайвий раз про те, що могло статися.

Яка у Вас посада? Чи важко жінці перебувати в чоловічому колективі?

– Зараз я служу бойовим медиком. У своєму підрозділі я одна жінка. Але тут це не головне. Ми всі робимо одну справу, підтримуємо один одного, і для мене найважливіше – знати, що я тут потрібна і можу бути корисною.

Що для Вас сьогодні означає бойове побратимство? Чи вкладаєте якийсь особливий сенс?

– Побратими за цей час стали дуже близькими людьми. Коли разом проходиш через небезпеку, втому, важкі дні, починаєш зовсім по-іншому цінувати тих, хто поруч. Тут особливо відчуваєш, що таке підтримка, довіра і плече людини поряд.

Що на фронті найважче?

– Найважче – втрачати своїх. До цього неможливо звикнути. Ще вчора людина була поблизу, говорила з тобою, сміялася, щось планувала, а сьогодні її вже немає. Такі втрати залишаються з тобою назавжди.

Анна Гунченко до і після війни, чи відбулись якісь зміни?

– Війна дуже мене змінила. Я почала цінувати кожну хвилину, кожну розмову з рідними, кожне просте «як ти?». Те, що раніше здавалося звичайним, сьогодні має зовсім іншу цінність. Навіть тиша тепер заспокоює. Коли довго живеш у напрузі, починаєш розуміти, яким щастям може бути просто спокійний день.

Яка Ваша найбільша мотивація?

– Моя найбільша мотивація – мій син і майбутнє всіх наших дітей. Хоча зараз ми із сином далеко один від одного, думка про нього завжди зі мною. Я хочу, щоб наші діти жили у вільній країні, могли вчитися, мріяти, розвиватися, будувати своє життя і самі будувати нашу країну далі. Бо саме їм у ній жити після нас. Я просто знаю, що зараз я тут потрібна. Поки можу допомагати, підтримувати своїх і бути корисною – буду робити те, що маю робити. А після служби в мене багато планів і мрій, які я обов’язково хочу реалізувати.

– Найзаповітніша мрія?

– Війна навчила мене не відкладати життя на потім, більше цінувати час і людей поруч. Найбільше хочеться повернутися у мирне життя без тривог, без страху і без втрат. Щоб ніхто більше не втрачав своїх рідних. Щоб діти чекали батьків не з війни, а просто додому. Щоб вони могли спокійно вчитися, мріяти, створювати сім’ї, будувати свою країну і своє майбутнє. І щоб у кожного з нас нарешті з’явилася можливість не просто виживати, а жити, мріяти і здійснювати все те, що так довго відкладалося на потім.

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!