Брежнєв хотів нагородити Штірліца орденом

“Всім табором дивимося” Сімнадцять миттєвостей весни “. Зараз тільки й розмов, що про цей фільм. Завдяки тому, що ти в ньому зіграв найближчого соратника Гітлера – Бормана, я стала дуже популярною серед співтабірників, – писала 18 серпня 1973 року із дитячого табору “Світлячок” у Рязанської обл. 11-річна Таня Візбор своєму батькові – акторові Юрію Візбору.

– Одні ходять вітають, сама не зрозумію, з чим, інші захоплюються, а треті просто погрожують. Наприклад, шостий загін обіцяв відлупцювати мене, якщо ти там щось не те зробиш. Так що ти не дуже лютуй. Для мене це питання життя і смерті”.

На початку 1970-х режисерці Тамарі Леозновій в руки потрапив журнал “Знамя”, де був опублікований роман “Сімнадцять миттєвостей весни” Юліана Семенова.

– Чим більше я читала, тим більше мороз ходив моєю шкірою, – згадувала. – Це було моє кіно. Зрозуміла, що хочу знімати. Але автор Юліан Семенов на цю мою заяву тільки здивовано подивився: “Тань, та ти що, я продав сценарій на “Ленфільм”. Вже й гроші отримав”. Я не розгубилася і випалила: “Мені наплювати, проданий сценарій чи ні, але цей фільм буду знімати я! І крапка”. І тоді Юліан здійснив справжній вчинок: послав телеграму голові комітету із телебачення, в якій повідомив, що відкликає сценарій з “Ленфільму” і передає його мені на студію імені Горького. Причому гроші відразу повернув.

Коли ж Леознова розгорнула присланий сценарій, злякалася: там все було не так, як у книзі. На кожній сторінці – п’ять трупів. Семенов у цей час спокійно поїхав на полювання, і режисерка сама сіла переписувати сценарій. Є сцени, які вона додала від себе. Наприклад, зустріч Штірліца із дружиною в кав’ярні “Елефант”. Один із розвідників, який консультував її при створенні фільму, розповів, що іноді йому влаштовували побачення з дружиною в готелях: подвійні номери, ключі заготовлені заздалегідь, щоб не брати у портьє. Одна ніч, і все. А якось побачив дружину у вікні потяга. Вона промчала повз, а він не встиг навіть махнути рукою з перону.

На роль Штірліца пробувалось кілька акторів. З поміж них був Інокентій Смоктуновський. Він тоді жив у Леніграді. Зйомки ж мали тривати понад два роки – його це не влаштувало. Леознова хотіла знімати Арчіла Гоміашвілі, з яким у неї був роман, – він зіграє пішніше Остапа Бендера у фільмі Леоніда Гайдая.

Але нагорі брати грузина на роль радянського розвідника заборонили. І тоді запросили В’ячеслава Тихонова. На роль Мюллера спочатку висунули кандидатуру Всеволода Санаєва, який грав наших полковників, генералів, голів колгоспів.

– Я секретар партійної організації “Мосфільму”, тому фашиста грати не буду, – категорично відмовився той.

На цю роль погодився Леонід Бронєвой. У перший знімальний день він прийшов із-за весільного столу – саме одружився. Пізніше розповідав, що ночами молода дружина допомагала йому вчити слова.

Першим фільм переглянув тодішній голова КДБ Юрій Андропов. Попросив прибрати з титрів прізвища реальних консультантів з Луб’янки, оскільки це були чинні офіцери розвідки. Прем’єра ж на телебаченні 12-серійного фільму “Сімнадцять миттєвостей весни” відбулася з 11 по 24 серпня 1973 року. Після першої ж серії новина про крутий фільм з радянським розвідником облетіла всю країну. Після другої серії вулиці порожніли, а в магазинах можна було купити без черг усе що завгодно – зникли покупці.

– Така популярність була зовсім неочікуваною. Стрічка ж зовсім не рекламувалася! – згадувала Тетяна Ліознова.

– В один із прем’єрних днів зателефонувала якась москвичка: дякувала за фільм, бо вже кілька днів її чоловік сидить вдома і не п’є, як і всі його друзі-алкаші.

Леонід Брежнєв щовечора сидів біля телевізора, не пропускаючи жодної серії. Навіть плакав. Одного разу розчулився, побіг до домашньої аптечки, але замість серцевих крапель помилково схопив проносне.

А якось Леонід Ілліч зателефонував актрисі Катерині Градовій, що грала радистку Кет. Став розпитувати про здоров’я, про дітей – так розхвилювався. Наказав своїм помічникам негайно розшукати справжнього Штірліца й гідно нагородити його. Андропов пояснив, що Штірліц – особа вигадана. “Шкода”, – похитав головою Брежнєв.

Після показу серіалу деякі актори в мить ока стали суперзнаменитими. Наприклад, Катерина Градова в дні прем’єри фільму вискочила з дому, щоб погуляти з собакою Марфушею й заодно купити продуктів у гастрономі. До акторки кинувся захоплений натовп, люди стали цілувати її, обіймати, просити автографи. Причому в більшості не було під рукою ні клаптика паперу, тому вона розписувалася на сорочках, піджаках, блузках. Майже 2 год. Градова простояла, притиснута до прилавка, аж продавці викликали міліцію. Коли актриса повернулася додому, її чоловік – Андрій Миронов – був вже на межі божевілля: адже вона вийшла з дому на 5 хв.

Через пару місяців після показу режисерці принесли 12 мішків листів від глядачів.

– Кожен у Штірліці бачив себе, – пояснювала Леознова секрет успіху фільму “Сімнадцять миттєвостей весни”. – Адже кожному в цій країні доводилося обертатися в колі добродушних, небезпечних Мюллерів. Кожен був Штірліцом із начальством і Мюллером – із підлеглими. Симпатичність персонажів робила їх “своїми”. Всі вони були вже дуже нам знайомі. І мюллери, і штірліци, і люди Гіммлера, і всі були у кожного глядача в числі його знайомих.

Наталія ПАВЛЕНКО

ЦИТАТА:

“Той Третій Рейх, який створив у своєму романі Юліан Семенов, а у фільмі – Тетяна Леознова, він більше схожий на Радянський Союз часів Сталіна. (…) Це міф, такого Третього Рейху не існувало. Він, можливо, хороший саме як художній образ, але з реальністю він не мав нічого спільного. Ані ситуація взаємин, які показані в цьому фільмі, ні функціонування спецслужб, ні робота нашого розвідника … Робота розвідника – переважно, рутина і бруд, а не те, що показано в роботі Штірліца. Але ми це не чіпаємо, бо це художній твір. Тобто весь дух, всі взаємовідносини між персонажами, вони нічого не мають спільного з реальністю. Третій Рейх був інший. Він був не гірший, не кращий, він був просто інший. А тут, ще раз повторюся, більше це схоже на нас.

… Мені здається, що Юліан Семенов, створив образ ідеальної тоталітарної держави, причому більш ідеальної, ніж радянське суспільство. А ми-то жили все-таки в тоталітарній державі і, відповідно, люди бачили, що у нас-то бардак, а тут-то – дивіться, все те ж саме, але як збудовано та форма гарна. (…) Я вважаю, що він писав про СРСР свідомо “

Констянтин Залеський, історик, автор книги “17 миттєвостей весни. Криве дзеркало Третього Рейху”, що вийшла 2006-го, в ефірі радіо “Ехо Москви”

ЦИФРА: