82-річна Ніна Ткаченко із Катеринополя – ”Праведниця України”

Звичайна, чепурна хата, яких більшість у Катеринополі, зразка 80-х. Невеличке господарство – насамперед, кури та коти і сама господиня в літах, але з іскоркою в серці та в очах. Їй досить важко долати сходи, але вона й виду не подає. Тримається бадьоро. На життя не скаржиться.

─ Мені багато люди допомагають, ─ каже Ніна Іванівна, ─ із соцзабезу жіночка приходить, і ще одна помічниця є, яку до мене прикріпила єврейська община. Нам з мамою присвоїли звання “Праведників України”, за те, що в роки Другої світової війни ми переховували єврейську дівчину – Віру, нашу Віру…

З великою радістю зустрічає господиню лахматий кіт. Треться об ноги і нявчить. Із вікна кухні визирає ще один пухнастик, проситься на волю.

─ Ось це мої котики, а ще десь є собачки, ─ розповідає жінка. ─ Вони не всі мої, але я дуже люблю тварин, і дуже їх жалію. Хто прибіжить, нікому в їжі не відмовляю. Як на базар іду, купую курячі лапи, тоді всіх частую: і домашніх, і безпритульних. А як інакше? Це ж бо живе створіння! Воно теж їсти хоче. Моя кішечка у хаті. А ця, що з вікна літньої кухні виглядає, то сусідська. Вона знає, чого там сидить. Смачненького жде. А ось цей лахматий муркутун мені у спадок залишився. Сусідка померла, а він прибився, на літо геть облазить, а потім знову набирає пух.

Ніна Іванівна випускає кота з літньої кухні й запрошує до хати. Там вона з головою пірнає у спогади: згадує війну, матір, батька, Віру… І відразу показує найдорожчі скарби – світлини рідних та публікації про поневіряння її сім’ї:

─ Ось це наша Віра. Вона прийшла до нас аж із Донбасу в 1941 році. Їй тоді було 16. Їх із мамою у гурті євреїв німці вели на розстріл. Вони зговорилися про втечу. Віра втекла, а матері, видно, не судилося. Віра чекала-чекала на неї в назначеному місці, та й не дочекалася. Потім познайомилася із заробітчанами. Одна із наших землячок поверталась додому, й Віра разом з нею прийшла до Катеринополя. Родина супутниці її не прийняла. Тож посеред ночі вона постукала в першу-ліпшу хату, де палахкотів вогник. Цією хатою була наша. Мама поралась біля маленького братика. Так Віра стала членом нашої родини. На вулиці досить холодно, грудень місяць, а на ній ─ благенький піджачок і в руках вузлик із квасолею. У часи окупації переховувати єврейку було небезпечно, але ми не могли вчинити інакше. Німців ми не боялися, бо вони нікого в містечку не знали, боялися поліцаїв, адже ті знали всіх і кожного, хто з якої хати і скільки, де осіб живе.

Спогади про війну мали б навіяти сум та розпач, але обличчя Ніни Іванівни світилося. Вона згадувала своє дитинство, найрідніших людей, так, ніби вони ось тут – поруч, про свою єврейську зведену сестру розповідає з гордістю:

─ Віра Сівак була надзвичайно сміливою. Вона відразу ж влилася у діяльність місцевого партизанського загону, яким керував мій дядько – Віктор Корнійович Ткаченко. До цього ж загону увійшов і її коханий – Михайло Однокінь (згодом загинув на фронті). Вони викрадали зброю, гранати, виводили з ладу німецькі машини. У Віри був пістолет. Вона ховала його у кукурудзинні, яким утепляли сарай, або носила з собою. Одного разу пістолет на дорозі випав у неї з-під спідниці, добре, що німці не помітили. У 1944 році Віра пішла на фронт, щоб відімстити за матір. Коли ввійшли у Катеринопіль радянські війська, вона на танку під’їхала до нашої хати. Як же ми зраділи зустрічі! Після закінчення війни Віра повернулась до нас, але ненадовго. Вийшла заміж і згодом виїхала до Криму. Жила поблизу Сімферополя. Там у них народилось трійко дітей, там зустріла старість, і у 1991 році знайшла свій вічний спокій.

Однак не тільки Віру очікувала з війни сім’я Ніни Іванівни:

─ Звичайно, ми всі виглядали батька. Щодня після перемоги вибігали на дорогу і вглядалися в обриси кожного чоловіка у військовій формі, аж поки нам не принесли похоронку, з якої толком так нічого й не довідалися. Де він спочив не знали аж до 2010. Тоді внук моєї сестри знайшов відомості через інтернет. Так ми дізналися, що Іван Корнійович Ткаченко зі Студінки (куток Катеринополя) пройшов жахіття кількох німецьких таборів і помер у концтаборі 15 лютого 1942 року. Німці всі ці дані виклали у мережу. Отже, інформацію про останній рік життя батька та його смерть ми отримали майже через 70 років…

Добре пам’ятає Ніна Іванівна окупаційний період:

─ Неподалік від нашої хати у німців був барак, де вони забивали скотину. (Після визволення наші там кіно крутили.) Поруч була також офіцерська кухня, а ще ближче (по Щорса, а тепер Івана Франка) ─ польова. Там усе було в брикетах (сушений горох, картопля, морква), а ще окупанти часто їли галети та пампушки, які нам, дітям, інколи вдавалося поцупити. Я той запах, їхнього варива, на все життя запам’ятала. Через ту кухню нас вигнали з власної хати. Коли до німців дійшли чутки про зв’язки нашої сім’ї з партизанами, вони нас виселили, оскільки боялися, щоб ми не отруїли їжу. На щастя, ми не опинилися на вулиці, нас прийняла у своє обійстя баба Параска.

З болем згадує жінка побут полонених:

─ Полонені заготовляли дерево в лісі для ремонтних робіт. Зима, холод лютий, а дехто був навіть у дерев’яних колодках. Моя мама, Євдокія Маркіянівна, а також баба Тетяна, баба Химка та баба Параска по черзі носили їм сухарі. Група полонених проживала тут, у Катеринополі, іншу привозили на роботу з Єрок. Однин так і помер у лісі, там його й похоронили. Ми з подругами довго доглядали за могилкою, а потім прах воїна офіційно перепоховали у Братській могилі.

Є що згадати Ніні Ткаченко і про повоєнні роки:

─ Був у Катеринополі дитячий будинок. З його вихованцями ми дружили, ходили до них у гості, запрошували їх до себе, пригощали. У них був патефон, тож ми любили до них навідуватись. А вони часто тут, неподалік, у лісі, заготовляли шишки, бо нічим було топити. Однією із вихованок Катеринопільського дитбудинку була відома російська співачка Олександра Стрельченко, яка рано осиротіла. У 60-ті роки у Катеринопіль з’їжджалися на відпочинок із з усього Союзу: із Донбасу, з Ленінграда тощо. Ми часто організовували самодіяльні концерти на студінському плацу: танцювали, виступали, читали вірші. Життя вирувало…

Троюрідний брат Ніни Іванівни Микола Нечитайло проживає в Америці. Жінка каже, що він пише книгу про історію Катеринополя:

─ Він багато знає, щось досліджував, щось розпитував у старожилів, щось пам’ятає із розповідей бабусі. Сподіваюся, незабаром зможемо прочитати про все це у його книзі.

Ніна Іванівна гордиться своїм родом:

─ Наш рід мішаний: є і польське, й угорське коріння. А ще поміж нас багато учителів. Тільки по маминій лінії ─14 педагогів. Я теж у дитячому садочку працювала, спершу вихователькою, потім завідуючою. Тож маю багато вихованців, з-поміж них і відомих, і знаменитих, і багатих. Ось хочу звернутись до них, хай допоможуть у Катеринополі міст побудувати, це ж їхнє рідне містечко, батьківщина.

Насамкінець, жінка розповіла, про ще одного свого “вихованця”.

─ Десь у 80-х ми з чоловіком знайшли маленького козлика в лісі. У нього була рана на мордочці, він був наляканий і дуже кволий. Ми його вилікували, навчили ходити на відро, певний час він жив разом з нами у хаті. Потім підріс – випустили надвір. Із часом у козлика пробились ріжки і він почав бігати в луг та бешкетувати, збивав людей з ніг. Цілий день спить у дворі, а як тільки люди йдуть на роботу чи з роботи, він їх зустрічає. Багато ми вислухали нарікань. Врешті, зібралися з духом і відвезли”вихованця” у ліс, що тут, неподалік хати. Випустили. Однак на ранок козлик знову лежав під дверима. Довелося домовитися, щоб відвезли його в дальший ліс, що за Тікичем. Суворо наказала, щоб не причиняли йому зла. Відвезли.

З тих пір наш козлик не з’являвся…Десь бігає.

Нагадаємо, що звання “Праведника світу” з 1953 року присвоює Верховний Суд Ізраїлю, неєвреям, які ризикуючи своїм життям, рятували євреїв під час Голокосту. Особа, що визнана “Праведником світу”, отримує у нагороду іменну медаль, почесний сертифікат і право додати своє ім’я до Стіни Честі у Саду Праведників у Єрусалимі, а також певну пожиттєву допомогу (на лікування, харчі, догляд) від єврейської громади. Список “Праведників України” наразі налічує понад 2,5 тисячі імен. Загалом звання “Праведника світу” удостоїлись понад 27 тисяч людей . Цьогоріч до списку додали ще 3-х українців.

Тетяна Івашкевич