Вісті Черкащини Захисник зі Звенигородщини, що майже рік перебував у російському полоні, розповів про тортури, які довелось пережити
Ми часто пишемо про наших Героїв-Захисників, але рідко про тих, кого повернули з полону. Хлопцям важко про таке розповідати. Однак людство має знати, через що доводиться проходити українцям у ХХІ сторіччі. Як приклад є історія військовослужбовця Олега Довганя із Кобиляк, що на Звенигородщині, яку висвітлили у Водяницькій громаді. Чоловік майже рік перебував російському полоні. Тож сповна скоштував так званої «братської любові».
З початком повномасштабного вторгнення, вже 25 лютого 2022 року, Олег як досвідчений військовий, учасник АТО, відразу пішов до ТЦК. Воював у танкових військах. В одному з боїв, на жаль, разом із побратимами потрапив у полон, де пройшов усі кола російського пекла.
Про випробування, що випали на долю захисника, розповіли детально на фейсбук-сторінці Водяницької громади. Наведемо лиш кілька цитат для розуміння, через що довелося пройти військовому.
«Нами прикривалися, як живим щитом, – розповідає Олег. – Осколки летіли і дивом ніхто не загинув. Привезли нас на їхню базу. Зв’язаних поклали в ряд, і кожен йшов і спеціально бив по обличчю. Позривали хрестики, навіть познімали взуття. Цілу ніч нас мордували. Ми стояли на колінах один за одним у пів метра дистанції. Не можна було навіть нагнутися чи випрямитися, бо інакше душитимеш іншого. Руки зв’язані і підняті за шию. Показували тіло вбитого. Демонстрували і казали: дивіться, що ви наробили. На мене особлива була увага, оскільки знайшли документ учасника бойових дій, то навіть розбили голову прикладом. Всю ніч так просиділи, а ранок розпочався з допитів. Потім перевезли в Ізюм на днів три. Перебували на якомусь із складів. Давали лише воду, і то раз удень. Вже не били, правда, навіть дали закурити. За цей час звозили ще наших полонених хлопців. Після цього відправили вже в росію…»
В росії поневіряння наших Героїв, на жаль, не припинилися, а ще більше посилилися. «28 квітня нас привезли у Старий Оскіл (Білгородщина), – продовжує захисник. – Там вже прийняли по повній, потрапили у справжню тюрму. Дуже били, ставили на шпагат, собак нацьковували. Два тижні викликали на допити, а потім заспокоїлися. Пів року ув’язнення – пів року пекла. Нас у камері було четверо. Годували так, щоб ми не померли від голоду. Картопля з паростками і шкаралупами передроблена на корморізку. Хліб кислий із зернами ячменю і каша з камінцями – такий мали раціон. На те, щоб помитися у душі – лічені секунди: намочився і бігом вибігай. А пробігти треба було довгу дистанцію зігнутим і руки за спину. А не дай Бог випрямися чи піднімеш очі – по тобі палиця. Могли забити до смерті – на очах так сталося з хлопцем. На так званих прогулянках нацьковували собак. Одна мене вкусила за плече. В медичний пункт не звертався. Старалися туди взагалі не потрапляти, бо звідти можна й не вийти. Хоч у мене після контузії дуже боліла голова, та я терпів. Щомісяця мінялися стражі і з кожним разом все жорстокіше було їхнє ставлення до нас. Росіяни нас люто ненавидять. А на полонених зриваються і злітають «з катушок».
1 жовтня полонених перевезли на Північ, у Іванівську область. І навіть там, далеко від фронту, тортури продовжилися. «Били й тут по-звірячому, – розповідає військовий. – Спини і задниці були сині, ребра поламані, вибиті пальці, зламані носи. Це так зустрічали «брати»… Били скажено на допитах, мусив погоджуватися і писати що й нацистів бачив, і бандерівців. Вони дійсно помішані й зомбовані. Знущання не припинялися. В будь-який час заходить в камеру і б’є по колінах – ти мусиш стати на шпагат. Або: за ніч треба вивчити список з понад ста незрозуміло яких прізвищ і імен та рік народження. Вони казали, що це діти, яких ми, буцімто, вбили на Донбасі. А вранці заходить охоронець і питає «№5?» і ти маєш назвати правильно те прізвище. Хлопці вивчали, бо інакше головою у двері. І битиме, поки ти не згадаєш. Я ж получав і в хвіст і в гриву. Після контузії пам’яті геть не було, не міг великий обсяг запам’ятати. Вчив і забував. Мусили вчити й російський гімн та вірші радянських часів, які потім перевіряли як у школі. А не вивчив чи збився – б’ють. Читали вголос книги. Весь день потрібно було сидіти, або ходити по тісній камері, лягти не можна було, був відеонагляд. Постійно за нами спостерігали. Морально душили».
Про те, що їх підготували на обмін, військовий запідозрив лише, коли полонених саджали в літак, а остаточно впевнився, коли побачив, вже в пункті прильоту, жовтий автобус.
«Зараз Захисник оговтується після пережитого. Має значні проблеми зі здоров’ям. Два ребра переламані, ще у двох забої. Гулі від побоїв на ногах. Контузія дається взнаки. Значні проблеми з хребтом. А глибокі рубці від наручників, певно, все життя нагадуватимуть про російський полон у 21 сторіччі»,– інформують у Водяниках.
Читаючи це, мимоволі пригадується той російський полонений, якому в українському полоні бракувало олів’є. Слів немає. Між нами справді велика прірва.
Днями Олег отримав відзнаку від Головнокомандувача ЗСУ– нагрудний знак «За незламність». Шануймо наших Героїв! Бережімо Україну!
Марина КАМІНСЬКА
