«Одержав батогом по спині від комуніста, відповідального за скиртування соломи»

Витоки його долі беруть початок з хутора побіля села Попівки, що на Маньківщині, де свого часу оселився його дід священик. У цій мальовничій місцині усе починалося з пісні. Старожили розповідають, що наприкінці двадцятих років минулого століття, коли земельна комісія завершила розподіл селянських наділів, то з радості завела народної «Зелений гай густесенький, неначе справжній рай». І хутір назвали Зеленим Гаєм. Проте чи став він раєм для Леоніда Захаревича, який народився тут передвоєнного 1940 року , та для старшої сестри Ліди і молодшого брата Дмитра? Якби не війна… Батько, Володимир Іванович, загинув на фронті у 1944 році, а на долю матері, Христини Марківни, випала тяжка колгоспна праця. Така ж доля «світила» і йому.

У вісімдесят літ все в пам’ятку, як учора. Треба вчитися, наказувала мати, щоб не довелося «волам хвости крутити».

– Це я зрозумів відразу,- розповідає Леонід Володимирович,- коли в 17 років одержав батогом по спині від комуніста, відповідального за скиртування соломи, бо мої воли не могли дотягнути сітку на висоту скирти. Образа,що зосталася на душі, змусила задуматися, як жити далі.

Чекав призову в армію, та голова колгоспу попросив у військкоматі про відстрочку. Колгоспу потрібні були механізатори, і Леоніда Захаревича направляють у Ватутіне вчитися на механіка-комбайнера. Після навчання працював помічником комбайнера, водив полями буряковий агрегат. Та готуючи техніку до наступних жнив, дуже травмував руку й водити комбайна вже не зміг. Саме тоді побачив оголошення в газеті про набір на навчання до Тальянківського зоотехнікуму. І хоч мав лише семикласну освіту, зумів належним чином підготуватися і склав іспити на «добре».

Закінчивши технікум з відзнакою, Леонід Володимирович отримав пільгове право вступу до вишу. І в 1966 році він уже студент заочного відділення Білоцерківського сільгоспінституту. Працював за спеціальністю в рідному селі, в районному управлінні сільського господарства. Затим направили працювати за спеціальністю в Буки, потім в Березівку, що на Маньківщині. Поруч з ним уже третій рік була дружина Галина, яку вподобав, коли обоє навчалися в технікумі.

Та він не звик зупинятися на досягнутому. Тож коли друзі з інститутської групи порекомендували роботу в Звенигородці, поїхав з дружиною, не вагаючись.
На сьогодні у Шевченковому краї Леоніда Володимировича Захаревича знають і шанують як досвідченого керівника і спеціаліста, адже він майже чверть століття пропрацював на керівних зоотехнічних посадах у районному управлінні сільського господарства. І вийшов на пенсію з посади заступника начальника управління, удостоївшись медалей «За трудову відзнаку» та «Ветеран праці».

Проте відпочинок йому тільки сниться. Маючи тверду національно- патріотичну позицію, він на передньому краї суспільно-політичного життя відстоює ідеї українства. У незалежній Україні його життєвий досвід згодився для діяльності у виборчих комісіях більше десяти разів, двічі очолював місцевий виборчком, тричі був членом територіальних комісій.

Додалося роботи ветеранові потому, як пасічники району обрали його головою громадської організації бджолярів-любителів. Окрім всього іншого, завдяки йому стан справ у бджільництві значно поліпшується й постійно висвітлюється у районній газеті «Шевченків край», проводяться конкурси пасічників, готуються подання на нагородження гідних бджолярів. Звання Почесного пасічника України удостоїлися вісім звенигородчан, більше тридцяти нагороджені Почесними грамотами районних владних структур. А в сімейному архіві Леоніда Захаревича за ці роки зберігаються десятки відзнак за професійну та громадську діяльність. Як член президії районної та міської організацій ветеранів, він занесений до районної Книги ветеранів війни і праці, а очолювана ним первинна ветеранська організація райагроуправління зайняла друге місце в конкурсі і визнана кращою.

Завжди усміхнений, з благородними задумами, крокує по життю Леонід Захаревич. А по ліву руку – дружина Галина Андріївна, ось уже майже 60 літ. Завжди чарівна і привітна, ця жінка стала берегинею їхньої родини, співаючи свою колискову сину і доньці, чотирьом внукам і трьом правнукам.

Вісімдесята весна Захаревича навіває йому щемні спомини. Зелений Гай, Попівка, могили рідні в уманській Косенівці. Їде туди, щоб усім вклонитися, пом’янути. Не проминає в поминальні дні й Попівки, де біля церкви був похоронений його дід-священик.

– Ту церкву зруйнували, кладовище зрівняли із землею, тож і могили його немає. Приходжу до Пагорба загиблих під час голодомору 1932-1933 років, куди односельці перенесли врятований надгробок з могили мого прадіда Григорія Токаревського зі словами «Молімося»,- згадує Леонід Володимирович.

Поклавши на тому скорботному місці квіти, він повертається у Звенигородку, повертається до своєї родини, до своїх задумів і життя, сповненого турботливого неспокою і щирого бажання, аби ніколи не повторилися пережиті лихоліття.

Раїса БІЛЕЦЬКА