«Не так часто навідуються до нас зимової пори люди з «Великої землі» - Вісті Черкащини

«Не так часто навідуються до нас зимової пори люди з «Великої землі»

На знімку: Галина та Ярослав Онуховичі

Що то за Павлівка, і де її шукати, вам навіть у самій Звенигородці скаже далеко не кожен. Тож для економії часу і нервових клітин краще всього звернутися до місцевого чиновництва, від якого почуєте, що йдеться про село, підпорядковане Багачівській сільській раді. Хоч на запитання, чи бували там, зроблять «великі очі»: мовляв, з якого то дива?
Причину такого подиву ми зрозуміли, побувавши у Павлівці. До неї, як виявилося не так уже й далеко. Доїхавши до Багачівки, а це всього якихось десять кілометрів від Звенигородки, повертаємо вліво і, проминувши Михайлівку, котра теж підпорядковується Багачівській сільраді, через декілька кілометрів, як на долоні, бачимо це невеличке село, з яким пов’язані імена декількох відомих в колишній Російській імперії вельмож.
Павлівку заснував 1813 року один з наймаєтніших поміщиків, земельний магнат Іван Фундуклей – батько київського губернатора, якого знали, як «поборника корупції». Відомо, що коли імператор Микола I доручив таємній поліції зібрати відомості про те, хто з 56 губернаторів не бере хабарів і в кого відповідно низький рівень корупції в губернії, таких виявилося двоє: ковенський губернатор Радищев і київський – Фундуклей.
Згодом село, перейшовши у власність барона Врангеля, близького родича того самого Петра Врангеля – «чорного барона», одного з керівників Білого руху в громадянській війні – сім чи вісім разів дарувалося або ж передавалося у спадщину. Востаннє воно було подароване племінникові князя Куракіна – Казиміру Готесіну. На той час тут було 80 дворів, за якими рахувалося 200 десятин землі.

 

За майже 200 років дворів в селі не прибавилося. Навпаки – нараховуємо їх до трьох десятків. Та чи всі вони мають своїх власників? Сумнівно, оскільки, попри холодну пору року, лише з коминів кількох хат в’ється ледь помітний димок.
Під’їжджаємо ближче. Так і є: чимало дворищ – давно вже покинуті, навіть пробратися до житла крізь густі зарості кленків проблемно. Є поміж ними і «живі», заселені двори, проте спілкуватися з нами – чужаками, які невідомо з якою ціллю тиняються селом, ніхто не поспішає. Хоч, нема-нема, та й з’явиться на якомусь подвір’ї постать господаря, який все ж не наважується відкривати хвіртку.
Взагалі ж не чутно цієї зимової пори звичного сільського ритму в Павлівці, навіть собака ніде не збрехне. Озвався на наш стукіт пес за міцними металевими воротами аж на одній з окраїн села. А невдовзі й господар вийшов.
– Не так часто навідуються до нас зимової пори люди з «Великої землі», – пожартував Ярослав Онухович, як відрекомендувався чоловік, – це ще влітку, разом з природою, трохи оживає село.
Як довідуємося потому, приглянулася Павлівка декому з міських жителів, тим більше, що покинуту хату тут можна придбати буквально за копійки. Навідуються влітку сюди і діти та родичі тих, хто мешкав в селі свого часу. Один такий, як розповіла Галина Василівна – дружина Онуховича, яка якраз нагодилася на нашу розмову, навіть придбав тамтешній ставок та викупив деякі господарські приміщення. Виявляється, була колись тут і початкова школа, і клуб, і магазин. Навіть автобус заходив в село.
– Багато чого було в нас, – пригадує Галина Василівна, – та після того, як розпався колгосп, перетворилося поступово село на глухий хутір.
– І скільки ж тепер тут жителів? – цікавимося.
– Небагато. Он на горі чотири хати. Далі дві, а он, зліва, ще декілька. Всього на час минулих виборів, як повідомлялося, було 27 чоловік. Тепер, мабуть, менше.
На запитання, як же живеться тут павлівчанам, майже повністю відрізаним від цивілізації, як Ярослав Михайлович, так і його дружина, відповідають майже однослівно: люди, мовляв, до всього звикають. Звикли і до того, що до магазину чи до аптеки треба добиратися аж у Багачівку. Своїм ходом, зрозуміло. Коли ж, не доведи, Боже, когось зі старих людей, яких тут переважна більшість, прикує до ліжка хвороба, фельдшера з Багачівського ФАПу, потрібно привезти сюди і відвезти назад, оскільки службового авто у його розпорядженні немає. А за транспортні послуги, зрозуміло, має розраховуватися сам хворий чи хтось з його родини.
– Нехай і так. Але де ж шукати такий автомобіль? – запитуємо.
– А ось бачите, на горі хата? Там і живе чоловік, який виручає нас своєю машиною…
Проводового радіо у Павлівці, як і в цілому по району, давно вже немає. Журяться, що скоро й телепрограм не матимуть змоги переглядати. Але періодика, на диво, до передплатників, яких тут на пальцях можна перерахувати, доходить: поштовий автомобіль приїздить сюди зі «свіжими новинами» раз на тиждень.
Оце і все…

Михайло НЕЧАЙ

15.02.2020 08:00
Переглядів: 767
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.