30 днів і ночей тривала беззмінна вахта працівників медвідділення будинку-інтернату

Йдучи того березневого ранку на роботу, завідувачка медичного відділення Звенигородського будинку-інтернату для інвалідів та престарілих Тамара Поперечна навіть в думках не могла припустити, що повернеться додому… рівно через місяць – 24 квітня. Та сталося саме так: з 24 березня в установах і закладах соціальної сфери оголошувалася низка обмежень, покликана убезпечити літніх людей – найбільш вразливу категорію населення від інфікування коронавірусом. При цьому від обслуговуючого персоналу передусім вимагалося постійно знаходитися на території закладу, аби вберегти підопічних від інфікування коронавірусом. Дещо пізніше один з мешканців інтернату, пригадуючи свою службу на флоті, жартома порівняє їхнє беззмінне чергування з автономністю підводного човна, протягом якої екіпаж перебуває у плаванні, виконуючи поставлене йому завдання, не спливаючи на поверхню, без зміни особового складу. Та жарти-жартами, а опікуватися беззмінно 336 літніми людьми, 216 з яких мають психічні розлади, то не так уже й легко, як може здатися комусь на перший погляд. І основна відповідальність тут лягала передусім на плечі завідувачки медичного відділення: в умовах підвищеного режиму карантинних заходів різнопрофільні лікарі вже не могли, як раніше, обслуговувати будинок-інтернат, тому Тамарі Поперечній доводилося бути в одній особі й терапевтом, й невропатологом, і психіатром. Не мали й коли вгору глянути і її підлеглі, передусім медсестри Людмила Самойлова, Світлана Пустовіт, Наталя Завальнюк, Любов Лозова та Любов Лелека, Вікторія Віленська. Як і санітарки та інший обслуговуючий персонал. Тож навіть підводники з їх автономним плаванням не позаздрили б тут нікому.
– Окрім основних службових обов’язків необхідно було забезпечити низку заходів щодо запобігання та поширення інфекції, – розповідає Тамара Степанівна. – А це й систематичне, через кожні дві години, провітрювання приміщень, вологе прибирання із використанням дезінфекційних засобів, й роз’яснювальні бесіди з підопічними, моніторинг стану здоров’я як їхнього, так і обслуговуючого персоналу, й багато чого іншого. І все це – у засобах індивідуального захисту. Проте, відчуваючи постійну підтримку і розуміння з боку директора будинку-інтернату Леоніда Грицика, який постійно перебував з нами, справлялися з наміченими заходами.
Між тим, в даній напруженій ситуації мешканців будинку-інтернату не обминали різного роду болячки, що їм піддаються люди похилого віку. Давала знати про себе застуда. Проте вдалося уникнути інфекційних захворювань. А коли зацвіла черемха – сильний природний алерген, зокрема й біля одного з балконів, на який виходили подихати свіжим повітрям підопічні, довелося застосовувати й протиастматичні засоби. Та навіть у таких умовах медпрацівники разом з адмінперсоналом намагалися робити все для того, аби забезпечити мешканцям належне дозвілля. Навіть лежачих (є тут і такі) зуміли посадити на візки. Не гірше, ніж в домашніх умовах, святкували тут і Великдень. На великодньому столі мали і крашанки, і паски та різні здоби, і холодець та м’ясні страви. При цьому намагалися і якось розвеселити підопічних. Хоч самим медпрацівникам, які вже котрий тиждень були відірваними від своїх сімей, було не до веселощів. Одну з медсестер, у якої залишалася без нагляду малолітня донька, ще раніше відпустили додому. Тож можна уявити, стільки радісних сліз було пролито працівниками медичного відділення при зустрічі з рідними і близькими після того, як після ротації на вахту заступила друга зміна. Та розслаблятися їм, зокрема завідувачці відділенням, зарано.
–Два тижні можу бути вдома, – каже Тамара Степанівна. – Коли ж карантинні заходи не припиняться, знову заступлю на вахту…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ