Життя – найбільший подарунок: до ювілею колишнього директора однієї із сільських шкіл Тальнівщини

Таке суцвіття літ не кожен назбирає,

Такий великий скарб не кожен осягне.

А молодість човном все далі відпливає

І серця ніжних струн лиш іноді торкне.

Автор невідомий

Михайло Стельмах у романі «Чотири броди» мудро зазначив: «Літа ніколи не повертаються до людини а людина завжди повертається до своїх літ». Вони, як ті птахи, на прощання журно змахнувши крилами, летять у вирій і не повертаються. Проте залишають по собі життєвий досвід, глибоку мудрість, плоди добрих справ. Чи буває легкою доля людини? Про що хочеться згадати у 85 років?

Журналісти «Нового Дзвону» завітали до гостинного дому Валентини Іванівни і Якова Андрійовича Скиданів із Зеленькова на Тальнівщині, щоб розповісти про будні і свята ювіляра нашим читачам.

Народився в селі Мала Нехвороща на Полтавщині в багатодітній сім’ї колгоспників. Батько працював бухгалтером у колгоспі, мама вирощувала буряки, в’язала, косила, як усі сільські жінки. Яків у Нехворощі закінчив середню школу. З часом – Полтавський меліоративний технікум. У Зеленькові на Тальнівщині працював бульдозеристом на спорудженні системи водосховищ на річці Тальянка. Тут Яків Андрійович знайшов свою долю – вчительку місцевої школи Валентину Іванівну. У 1963 році молодята одружилися, потім на білий світ з’явилося янголятко – донечка Лариса.

–Ми недавно святкували діамантове весілля, – каже дружина, – але я до цього часу не можу зрозуміти, чим він бере людей. Наче звичайний чоловік, а скільки до нього поваги в усіх! Є в ньому, напевне, якась родзинка, не зрозуміла й мені.

У сімдесятих роках у Зеленьківській школі з’явилася вакансія. Яків Скидан вступив на заочне відділення Полтавського педінституту на факультет історії і права, а в школі викладав фізичне виховання. Він був неперевершеним у всіх видах спорту: волейболі, баскетболі, футболі, лижах, хокеї, тенісі, шахах. Молодий учитель надихав власним прикладом й учнів, і сільську молодь.

У 1976 році директор школи Артем Степанович Собчук вийшов на пенсію, то її очолив Яків Андрійович Скидан. Беззмінно директорував 23 роки! 38-річний керівник обрав мудрий стиль керівництва. Для сивочолих, обпалених війною вчителів став надійною опорою, прислухався до їх порад, складав до своєї скарбнички перлинки їхнього досвіду. Для молодих педагогів був прикладом і порадником. Тодішні учні й колеги (хоч сплинуло стільки літ!) досі називають Скидана «наш директор».

–Він фільтрував вказівки райкому партії і відділу освіти, без страху висловлював свою думку й завжди відстоював її, знаходив спільну мову з батьками та мешканцями села, – так характеризує чоловіка дружина.

Яків і Валентина повсякчас поруч. Хоч різні за вдачею, але доповнюють одне одного. Чоловік стриманий, мудрий, виважений у словах і вчинках. Дружина весела, співуча, енергійна. В одне емоційне ціле їх об’єднує добродійність. Чужого горя для Скиданів не буває. Допоможуть, порадять, підтримають, поспівчувають, порадіють.

За вроду, стриманість, вихованість і доброту зеленьківчанки визнали Якова Андрійовича «чоловіком села». Валентина Іванівна ревнощів не відчуває. Скидани не журяться, що літа минають. Тривожно їм на душі, що в країну прийшла страшна війна.

У подружжя загоряються очі, коли розповідають про онуків і правнуків. Вони не уявляють собі життя без дідуся й бабусі. Звичайно, приїхали в Зеленьків привітати з ювілеєм дорогу людину й у низькому поклоні подякувати за все. Щирі віншування Якову Андрійовичу надсилаємо й ми, газетярі «Нового Дзвону». Міцного здоров`я й щасливого довголіття Вам, шановний ювіляре, у дружньому родинному колі.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА