За що люблять свою професію – поділилися соцпрацівниці Тальнівського терцентру

У першу неділю листопада в Україні відзначають День працівників соціальної сфери. Це ті люди, які знаходять тепло в своєму серці для чужих знедолених людей, переважно стареньких чи з вадами фізичного та духовного здоров’я. Сказати, що це легко, не можна, адже часто вони бувають вередливі, іноді некеровані, вперті та капризні. До кожного треба знайти підхід, приголубити, сказати добре слово. Їм цього так не вистачає. Доля так розпорядилася, що доживають свій вік не в рідній домівці, а серед чужих людей. У Тальнівському районному територіальному центрі соціального обслуговування, що розташований у мальовничій частині Тальнівського лісопарку, на денному стаціонарі знаходиться 46 осіб. Доглядають за ними 8 соціальних працівниць.
Хочемо розповісти про двох із них. 45-річна тальнівчанка Севіль Новікова працює в терцентрі практично з часу заснування.
– Мені було 18 років, коли мене направили на роботу із центру зайнятості, – розповідає жінка, – зараз я молодша медична сестра, але працювала і коридорною, і посудомийницею. У мої обов’язки входить забезпечити нашим підопічним комфорт та порядок у кімнатах, перестелити ліжка, перевдягнути, доглянути. За ці роки я наскільки звикла до них, що навіть не уявляю собі іншої професії, якій би присвятила своє життя. З роками до роботи звикаєш, набуваєш професійних навиків, досвіду. А взагалі, я до стареньких ставлюся, як до рідних: бабусі чи дідуся, батьків. Так мене навчили: життя – це бумеранг, як ти поводитимеш себе зі старенькими, те саме отримаєш в старості.
Віддаючи частинку свого серця людям, жінка почувається щасливою та дякує за все Богу. Разом із чоловіком вони виховують 2-х синів, мають багато друзів та однодумців, є прихожанами церкви Адвентистів сьомого дня, беруть активну участь у соціальних проєктах. Про це не звикли розголошувати, бо роблять не заради слави чи похвали, а заради добра. Задумуються навіть всиновити знедолену дитину.

Не лише напарницею по роботі, а й доброю товаришкою Севілли є Світлана Ротай з Майданецького. Жінки знайомі більше 10 років, з того часу, як Світлана прийшла на роботу у терцентр. Спершу наша розповідь мала бути про одну із них, та дізнавшись про наш задум, жінка погодилися лише, якщо напишемо про обох. «Ви якби побачили, як вона працює! У неї все, як вдома має бути: скрізь порядок. Свєта краща за мене у 150 разів, – це я вам точно кажу. Толкова людина», – каже про свою подругу Севіль. Натомість Світлана: «Що про мене писати? Ви краще про Севіль напишіть. Таку добру та чуйну людину ще зустріти треба. Та й працює вона довше від мене».
Світлана розповіла свою історію, як потрапила працювати у терцентр. Її виховувала бабуся, потім в юності часто допомагали стареньким: води принести, підлогу вимити, рядюжки потрусити. А коли одружилися з чоловіком та не мали власного житла, їм керівництво колгоспу запропонувало зайняти частину приміщення, де раніше був будинок пристарілих. «Мені на долі написано, мабуть, піклуватися про старих людей, – каже жінка напівжартома чи всерйоз. Та я не жалкую, що обрала саме цю професію. Свою роботу я люблю. Коли я тільки-но прийшла в терцентр і побачила, що входить в мої обов’язки, трохи злякалася. Проте з часом до всього звикаєш. Найважче було, коли хтось з них вмирає – треба й обмити, й нарядити мерця, провести, як треба. І жаль їх, адже стають тобі рідними. Вони теж прив’язуються до тебе, розповідають, що турбує, болить, інколи навіть виливають душу, розповідаючи про минуле. Майже в кожного з них важкі долі. Та я сумувати їм не даю, намагаюся розвеселити, принести в їхнє життя радість, музику, свято. Я записала на флешку їхні улюблені мелодії та пісні й часто, особливо влітку, влаштовуємо на подвір’ї танці. Вони навіть знають мого улюбленого виконавця, тому, коли чують його пісню по радіо, кличуть мене: «Свєта, іди, Олег Винник співає!». А ще був один чоловік у нас на ім’я Борис, усі його Боріком кликали, дуже талановитий баяніст, розумний та вмів гарно говорити, то він казав всім, що закохався в мене. Справді, дуже ревнував мене та був уважним, вітав завжди з днем народження. Одного разу навіть поліцію викликав, буцімто за те, що не звертаю на нього уваги. І таке було. Мале як старе, – як кажуть люди».
Цю веселу говірку жінку можна слухати годинами, багато вражаючих історій може розповісти. Одне стає зрозуміло – вона щиро любить свою професію. Попри те, що інколи доводиться пішки добиратися з Майданецького в Тальне, по кілька годин чекати попутку, особливо в негоду: ожеледицю чи заметіль, мінімальну зарплату, вона двічі на тиждень поспішає до своїх стареньких, несе їм гарний настрій та радість.

Ліна ЯЛОВСЬКА