З родинного джерела: стежки й орбіти студентки з Тальнівщини

Є в людському житті прадавній і вічний ритм: аби міцно триматися на ногах у великому світі, треба мати глибоке й непорушне коріння. Настя Проценко із затишного села Лісове, що на мальовничій Тальнівщині, вирушала у світ із цим святим материнським завітом.

Нині вона навчається на факультеті міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Здається, ще зовсім недавно залишила батьківську хату й уперше переступила університетський поріг, а сьогодні студентка третього курсу з глибокою шаною береже народні традиції людяності й твердо знає ціну власній праці. 

Перші кроки за батьківський поріг

Зміна рідного селянського обійстя на гамірне міське життя – то завжди випробування для молодої душі. Перші два роки студентства дівчина називає часом адаптації, коли доводилося звикати до нового ритму й нових облич.

«Я можу сказати, що стала значно впевненішою, – ділиться роздумами вона. – На першому курсі я була дівчинкою з великими округлими очима, здивована від усього й дуже розгублена. Мені здається, це  було видно, можливо, навіть за кілометр. Але з часом, коли звикла до нового оточення, людей і студентського життя,  стало набагато легше й усе навкруги мені почало подобатися».

На запитання про власну суть, відкидаючи холодні формальності, відповідає: «Настя Проценко – не лише людина, яка чогось досягає в навчанні, а й особистість, що реалізовується в різних сферах. Маю доволі гарне коло спілкування та хороших друзів. Головне для мене – завжди залишатися людиною. Берегти це добро й тепло всередині себе, ніколи не опускати рук і вірити в те, що все замріяне обов’язково збудеться».

Від предківських зв’язків до світових комунікацій

Обрана стежка – міжнародні відносини – сягає своїм корінням глибокої давнини. За сухими рядками теорії дівчина бачить сам дух людського спілкування, що гартувався віками.

«Мені цікаво досліджувати, як саме міжнародні відносини й ці комунікації встановлювалися та розвивалися, – зауважує вона. – Наприклад, у шостому чи сьомому класі, вивчаючи давній світ, я навіть не задумувалася про це. А вже на той момент люди будували між собою певні зв’язки, комунікували. То було зародження всього, тому  дійсно захоплює».

Важливою підвалиною для майбутнього фахівця є й знання чужоземних мов. Настя наполегливо опановує англійську й німецьку, вважаючи мову найкоротшим містком між народами й людськими серцями.

Повага до праці та дбайливість у кожній деталі

Змалку дівчині притаманна висока культура праці. У її «скарбниці» – перемоги в шкільних олімпіадах, конкурсах мовознавців імені Петра Яцика та Похвальні листи ще з другого класу. Цю сумлінність і дбайливість вона перенесла й в університетські аудиторії.

«Перфекціонізм у мене залишився, – усміхається Анастасія. – Люблю, коли все виглядає ідеально. До прикладу, ті ж презентації: не подобається, коли просто скопіювали картинку й текст. Ні, я повинна виплекати  деталі, дібрати потрібний шрифт,  усе правильно розташувати, аби воно мало зміст. Краще витрачу більше часу, але результат буде якісним».

Колись у шкільні роки юнка знаходила розраду в рукоділлі – квілінгу та в’язанні. Нині ж, коли увесь час іде на навчання, найкращим відпочинком для неї стало плекання внутрішньої гармонії – «час для себе».

«Я відкрита й активна, люблю спілкування, – розказує Настя. – Проте інколи мені дійсно потрібно побути наодинці. Зачинити двері в кімнаті, послухати музику чи пройтися самотою черкаськими вулицями».

Улюбленим прихистком в університеті для неї став затишний п’ятий поверх рідного корпусу, а в місті – сивий величний Дніпро.

Живе джерело рідного села

Яким би привабливим не було місто, а рідна Тальнівщина завжди кличе додому. Село Лісове залишається для дівчини тим цілющим джерелом, з якого вона черпає наснагу.

«Спочатку жити в місті було незвично, бо я все життя прожила в селі, – розповідає вона. – Проте зараз мені комфортно і в Черкасах, і вдома. Звісно, у рідному куточку зовсім інші відчуття – це моє місце сили. А місто дає нові можливості».

На свій третій рік навчання Анастасія ставить чіткі й мудрі цілі: поглиблювати знання, вдосконалювати мови й зростати як особистість. Про майбутні ж задуми говорить зважено, без зайвої пишномовності, як і личить вихованій у праці людині: «Я маю особисті цілі, але поки хочу залишити їх у таємниці. Не люблю говорити багато слів наперед. Краще зроблю це в тиші, а кому потрібно, той побачить плід моєї праці».

Післяслово

У доброму, розважливому слові Анастасії Проценко відчувається той віковічний моральний уклад, на якому здавна трималася українська громада: «Головне – завжди залишатися людиною. Вірити в себе, у людей, вірити в краще. Допомагати всім, хто цього потребує, і ніколи не ставити себе вище за інших. Берегти добро в серці й ніколи не опускати рук».

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!