Вісті Черкащини Як водій АТП-17137 з Тального усе життя присвятив професії
Сергій Романчук не уявляє свого життя без руху. Дорога для нього – мов жива ріка, що несе людей до їхніх справ, рідних і надій. У його голосі звучить тиха гордість людини, яка знає ціну праці, відповідальності й щоденних кілометрів за кермом. Водій Тальнівського АТП‑17137 уже багато років веде автобуси туди, де на нього чекають люди. Професія стала сенсом його життя.
Перші кроки до реального керма
Усе почалося в 1977 році, коли Сергій закінчив 10 класів у Тальнівській школі №1 й одразу отримав професію водія категорії ВЦ. Йому хотілося саме «шоферського життя» – того особливого духу дороги, який хлопці відчувають ще змалку, коли стежать за автобусами й уявляють себе за великим кермом.
Перш ніж іти в армію, він устиг попрацювати в рідному селі. Возив пшеницю від комбайна, був вантажником, а часом йому довіряли сісти за кермо старенької вантажівки – тієї самої «бубки», як лагідно називали її в селі. Вона гуркотіла на кожній вибоїні, здригалася всім корпусом, але хлопець вважав її першою надійною подругою. Кожен такий виїзд захоплював, і вибір професії ставав дедалі очевиднішим.
Служба в армії тривала з 1979 по 1982 рік. У лютому, повернувшись додому, Сергій Степанович ступив на шлях, якого тримається й сьогодні.
Початок кар’єри: перший автобус і перші зимові рейси
Роки потому він і досі згадує свій перший автобус. То був списаний ПАЗ–1888 – скромний, потертим боком нагадував про минулі дороги, але від першого ж робочого дня став для свого кермувальника майже рідним. Саме з цієї машини почалася справжня водійська наука.
Старт видався непростим: перший рейс – зимовий, у Папужинці. Сніг сипав дрібний, мов манка, дорога звужувалася просто на очах. А ще важливо: доти пан Романчук працював тільки на вантажівках. За кермо автобуса уперше сів уже у 2000 році, коли вантажні перевезення майже зупинилися. У гаражі тоді організували курси для тих, хто хотів перейти на пасажирські маршрути. Чоловік не роздумував – відчув, що настав час іти далі.
Так розпочався його новий етап – «пасажирський», людський, тепліший. І кожен наступний рейс додавав певності: він обрав правильний шлях.
Від районних до міжміських маршрутів
Згодом Сергія Степановича перевели на міжміські рейси. Київ, Черкаси, Вінниця. Ці міста стали для нього давніми знайомими: кожна дорога до них мала свій характер і свою тишу перед ранковим стартом. У кожної траси були власні труднощі й невеличкі радощі, які відчуває лише той, хто проводить у дорозі більшу частину життя.
Зима вимагала найбільшої уваги. Тоді рятувала кмітливість: підсипати під колеса трохи мучки, щоб автобус упевнено взяв підйом. Обережно пройти льодяну ділянку. Вибратися зі снігового перемету, що підбирався під самі двері. Особливо врізалися в пам’ять дороги через Буки – круті горби, слизькі повороти, засніжені лісосмуги навколо.
Траплялися й дні, коли машина раптом ставала посеред поля, і доводилося чекати допомоги в широкому білому просторі або ночувати в автобусі, поки привозили потрібну деталь. Але поруч завжди була підтримка керівника Віталія Івановича Накопюка. Його людяність водій згадує з особливим теплом.
Пасажири: від життєвих історій до буденної доброти
Дорога – то не тільки кілометри. Це люди. Їх за всі роки було безліч, і кожен ніс у салон свою історію.
Їздили молоді заробітчани з наплічниками й великими надіями. Будівельники після важкого дня. Інколи траплялися нетверезі подорожні, з якими доводилось і миритися, і знаходити спосіб владнати ситуацію. Були й зовсім інші зустрічі, коли на узбіччі стояли хлопці, що опинилися в біді. Таких брали без вагань, садили в теплий салон і підвозили безкоштовно. Так робив завжди.
«Шофер пасажира не кине!» – каже Сергій Романчук. У цих словах немає жодної гучності, лише просте правило, якому він вірний десятиліттями. Зараз, за його словами, люди на маршрутах стали інакші – спокійніші, уважніші, добріші.
Сьогодення: менше рейсів, та більше відповідальності
Сьогодні водій працює на «Еталоні». Їздить селами, бере маршрути на Черкаси, виконує замовні перевезення: везе весільних гостей, дітей на поїздки, цілі групи людей, які довіряють йому дорогу.
Колись у день було п’ять рейсів. Згодом – чотири, потім три. Тепер лишилося два рейси: у вівторок, п’ятницю й неділю. «Немає пасажирів, немає надходжень, немає дотацій», – зауважує Сергій Степанович спокійно, як людина, що звикла називати речі своїми іменами.
Його робочий день починається рано: медичний огляд, перевірка в механіка, заправка – і в дорогу. Ранкова траса, рівний подих двигуна… У цьому він відчуває рух життя, який супроводжує його вже багато років.
Порада молодим водіям
Слова Сергія Романчука чіткі й чесні, сказані без зайвих прикрас: «Працюйте. Беріть досвід у старших і тримайте професію, щоб вона не зникла».
Він гордиться тим, що є шофером. І це пишання – не в нагородах і не в гучних промовах. Воно живе в щоденній відданості дорозі, у відповідальності перед пасажирами й у в тій тихій гідності, з якою робить свою роботу з року в рік.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
