«Я зрозуміла, що хвороба надто агресивна, та здаватися не збиралася»: історія дівчинки з Тального, яка поборола рак

Цю 16-річну дівчинку з глибоким поглядом та щирою посмішкою в Тальному впізнають частіше за місцевих депутатів чи мера. Її девіз «Ніколи ні перед чим не здаватись» та жагуча воля до життя допомогли їй вистояти в боротьбі зі страшною недугою – пухлиною Вільямса. Такий діагноз поставили Каті Сушинській, коли їй було 13. У квітні буде 2 роки, як хвороба перебуває в стадії ремісії. Катюша дуже вірить, що мине і ще 3 роки і вона зможе впевнено сказати, ні закричати на увесь світ: «Я подолала рак!» Нині дівчина навчається в 11 класі Тальнівської гімназії і дуже наполегливо готується до ЗНО, тому нашу розмову ми записали телефоном. Про Катін шлях до одужання та бажання здійснити мрію читайте далі.
«Одного літа, коли ми повернулася з моря, я відчула нестерпні болі в спині. Ми відразу звернулися у Тальнівську районну лікарню, і нас направили зробити КТ хребта. Там, у Черкасах, ми і дізналися несподіваний діагноз – рак 4 стадії. Це було дуже не очікувано, адже я нічим не хворіла серйозно і нічого такого не відчувала. Якщо не рахувати, що лікувалася від пієлонефриту. Скажу відверто, спершу був шок. По дорозі до лікаря ми почали гуглити в інтернеті, аби дізнатися що-небудь про пухлину Вільямса, яку мені діагностували. Я вже тоді зрозуміла, що хвороба надто агресивна, та здаватися не збиралася. Після консультації у найкращих лікарів-онкологів Черкас я розпочала лікування в обласному онкодиспансері. Шансів на одужання ніхто з лікарів мені не давав, оскільки пухлина попускала багато метастазів у всьому організмі. Декілька було й у хребті. Під їх дією один хребець розтрощився, тому в мене й боліла спина. Але то все позаду, головне – зараз все добре.
Я вдячна всім моїм лікарям, які мене лікували. Вони від мене нічого не приховували, завжди казали правду, якою гіркою вона не була. Я все розуміла, адже вважала себе достатньо дорослою.

Лікування було тривалим: перші 2 роки – виснажливі курси хімії, потім, коли хвороба перестала інтенсивно прогресувати, мене направили у Київ на операції – видаляти метастази. У нирку, як казали лікарі, пухлина дуже глибоко вросла, тому її довелося видаляти. Потім була довгенька реабілітація. І знову – Черкаси, де я проходила курс опромінення. На все – 3 роки.
На другому році до мене в лікарню приходили вчителі. І коли я почувалася нормально, ми займалися. Також я багато читала, пробувала вивчати англійську мову, малювала (мені дуже подобалося малювати), займалася рукоділлям. Поряд зі мною завжди була мама.

Кажуть, що багатьом під час хімії боляче бачити, як випадає волосся. (Не хвилюйтеся, мені нормально про це говорити). Аби цього не допустити, ми пішли з мамою у перукарню і я попросила стрижку під нуль. Всього-на-всього, змінила імідж. А взагалі, перша хімія мені далася найтяжче, потім стало буденно. Звичайно, була слабкість, нудота. Я відчувала, що всередині мене хтось розкидав бібліотеку і моє завдання – якнайшвидше її зібрати. Напевне, якби я не мала підтримки, великої емоційної підтримки і віри, я б не впоралася. Слава Богу, вона у мене була. Мій старший брат Назар, мама – вони мої янголи-охоронці. Тоді мама, долаючи сором та почуття маловартості, наважилася попросити грошей на моє лікування у небайдужих людей. Мама в сім’ї працює одна, і її заощадження скінчилися ще до першого курсу хіміотерапії. Різноманітні аналізи, КТ, МРТ виснажили мамин гаманець. У відчаї вона створила групу «Допоможіть майбутній лікарці здолати рак». Я добре розумію, що без моїх підписників, людей, які підтримували мене морально та матеріально, я б не вижила. Багато людей, знайомих і незнайомих, мені писали, дзвонили, проводили благодійні акції, збирали гроші. Я кожному безмежно вдячна!
Мрія стати лікарем у мене, насправді, виникла ще до того, як я захворіла. А моя хвороба лише підсилила цю мрію. Я з дитинства дуже хотіла бути лікарем, як моя бабуся. Її звати Любов Назарівна Коваль, вона була чудовим лікарем-педіатром, яка віддавалася на повну своїй професії. Втілити мою мрію стати хірургом непросто, адже я пропустила 3 роки повноцінного шкільного навчання. Тепер доводиться надолужити це все з репетиторами. Я інтенсивно займаюся математикою, біологією, історією та українською мовою – предметами, необхідними для вступу.

Аби зарядитися емоційно, я багато часу проводжу на природі, особливо люблю річку. Власне, біля неї я живу, і разом з моїми собаками люблю там гуляти за будь-якої погоди.
А ще мені дуже пощастило з класом. Я вважаю моїх однокласників найкращими в світі. У нас міцні, дружні стосунки.
Тим дітям, які зараз лікуються, я б хотіла сказати: ніколи не опускайте руки, боріться за своє життя, як би тяжко вам не було».

Ліна ЯЛОВСЬКА