Спокійне світло надійної душі: пам’яті Олексія Малявка з Тальнівщини

Небесний легіон Тальнівщини

Коли Оксана згадує Олексія, у її голосі немає награного суму чи штучного надриву, натомість звучить безмежна повага до чоловіка, який став опорою для всієї родини.

Їхнє знайомство виявилося випадковим і щасливим завдяки маріупольській подрузі. Облаштувавшись із родиною після переїзду в Черкасах, та запросила в гості рідного брата. Олексій приїхав з невеличкою сумкою, зустрів Оксану, і більше вони не розлучалися. Світ закрутився інакше. Будь-які життєві негаразди чи складні побутові клопоти, що раніше лякали своєю заплутаністю, у його руках розсновувалися самі собою. Жінка усміхається, згадуючи ту дивовижну легкість: «Оп-оп – і він уже все владнав».

Від Приазов’я до тальнівської землі: коріння тримає навіть у шторм

Життєвий шлях Олексія Малявка почався 23 квітня 1990 року на Донеччині, у селі Анадоль Волноваського району. Там, серед приазовських просторів, минули його дитинство і юність. Доля рано почала випробовувати хлопця на міцність: батька поруч не було, а мамине серце зупинилося понад десять років тому. Найближчою людиною, яка замінила дітям батьків і стала його крилами, була тітка Антоніна. Тітка Антоніна забрала їх до себе, коли згасла їхня мати, а найменшому братику заледве виповнилося три роки. Нині вона з наймолодшим братом Олексія, одинадцятирічним Артемом, затиснута в лещатах окупації на рідній Донеччині. Там, де загарбники заглядають у кожен телефон і зважують будь-яке слово, живий голос – смертельна небезпека. Тому рідні змушені мовчати місяцями, озиваючись одне до одного   заледве раз на рік, щоб привітати з днем народження й кількома короткими фразами переконатися: живі.

Доля взагалі не жаліла цю родину. Ще один брат, Олександр Проценко, пов’язав життя з військом і поліг на Запорізькому напрямку заледве через місяць після того, як не стало середнього.

Після школи в Анадолі Олексій поїхав до Маріуполя, понад десять років самостійно торуючи собі шлях у великому місті й загартовуючи характер на металургійному комбінаті. Коли життя звело його з Оксаною, вона вже виховувала донечку Настю. Чоловік прийняв малу без жодних вагань і  присвячував їй навіть більше часу, ніж мама, повністю занурюючись у дитячий світ і ставши для дівчинки надійною опорою, справжнім батьком. 

За шість днів до великої навали, 18 лютого 2022 року, доля подарувала їм дівчаток-двійнят – Ольгу та Лілію. Пологовий будинок стояв якраз поблизу військового містечка в Оршанці, тож перші дні немовлят минули під гуркіт ворожих обстрілів. Щойно Оксану з крихітками виписали, ударили люті морози. З трьома дітьми вона опинилася в холодному й вогкому підвалі.

Світ руйнувався на очах: підприємство, де працював Олексій, закрилося, а орендоване житло більше не давало захисту. Шляху назад, на Донеччину чи до розтерзаного Маріуполя, уже не існувало. Рідна земля Олексія миттєво опинилася в окупації, а його близьких війна розкидала світом. Батьківський дім лишився тільки в спогадах. Рятуючи родину, подружжя рушило на Черкащину – до Тального. Там, під одним дахом з рідними, сім’я Малявків  перечекала найважчі тижні, доки не знайшла власного затишного куточка.

Хліб насущний і крила батьківства

У Тальному Олексій став робітником на місцевому комбінаті хлібопродуктів. Приїхавши на Черкащину з однією сумкою, залишивши назавжди все нажите майно й авто, він дивовижно легко вріс у нову землю. На підприємстві працівника швидко помітили. За що б не брався – усе доводив до ладу. Його цінували за ту особливу кмітливість і надійність, коли людині можна довірити будь-яку справу й знати, що вона не підведе.

Олексій не цурався жодної праці. Навіть коли платили небагато, охоче брався за найважчі додаткові зміни, щоб забезпечити родину. Тож за виробіток завжди мав надбавки. Оця повага від колективу лишилася з родиною навіть тоді, коли чоловіка мобілізували: підприємство й згодом ніколи не забувало про його малят, підтримуючи Оксану з дітьми виплатами і святковими пакунками.

Проте справжнім всесвітом Олексія було батьківство. Після першого шлюбу Оксана більше не планувала дітей, але він так пристрасно мріяв пізнати щастя бути татом, адже досі не мав власних малюків. Коли на світ з’явилися двійнята Оля та Ліля, тато віддав їм усе своє серце. «Він ніколи не нарікав на втому чи брак часу, – згадує Оксана. – Відкладав усе на світі, щоб розвантажити мене. Мені після пологів було неймовірно важко й фізично, і морально. Олексій практично повністю перебрав на себе догляд за немовлятами в перші найскладніші місяці. Йому не доводилося повторювати чи просити про поміч. Побачив – зробив. Прокинутися серед ночі, щоб приготувати суміш, заколисати, поміняти підгузок – усе сам. Він був повноцінним батьком, моїм рівним партнером. Саме це врятувало мене від післяпологової темряви. Моя вдячність і повага до нього безмежні».

Розвідка, Харківщина й тиша останнього поста

У січні 2023 року Олексій Малявко став до лав захисників України, служив солдатом-розвідником. Військову справу опанував блискавично – гострий розум, рішучість і природний спокій на передовій цінувалися найвище. Побратими знали: на Олексія можна покластися в найскладнішому виході. Коли підрозділ тримав оборону на Харківщині, родина жила від дзвінка до дзвінка. Чоловік і дружина розмовляли по відеозв’язку щоразу, як випадала нагода. Екран телефона згасав лише на тиждень, коли розвідники йшли  «на нуль». Потім була ротація, коротка можливість змити пил окопів, виспатися й знову почути рідні голоси.  

Під час кожної розмови Олексій випромінював дивовижну впевненість. Оксана згадує, що ніколи не бачила його зневіреним чи занепалим духом. Навіть коли підкошувала хвороба, він лише відмахувався з усмішкою: «Ну, це ж не смертельно! Головне, що живий і чую вас». Його залізна життєстійкість тримала всю родину за сотні кілометрів від фронту.

Усе обірвалося 16 жовтня 2023 року. Під час виконання бойового завдання на Харківщині зв’язок із позицією зник. Коли побратими дісталися до поста, розвідник уже був бездиханним. Він став єдиним із групи, чиє тіло вдалося знайти й забрати.  

Олексій знайшов свій останній спочинок у Тальному.

Реліквії пам’яті й світло для доньок

Жінка зізнається: щоб не згаснути від цього крижаного болю й знайти сили підвестися на ноги, знадобилося чимало часу. Але заради майбутнього трьох донечок треба було триматися й жити далі.

У їхній тальнівській оселі про воїна – чоловіка й тата – нагадує кожна дрібниця. Військовий однострій дбайливо зберігається в кімнаті, ніби господар кудись на хвилинку вийшов. Одразу після втрати родина роздрукувала великий портрет Олексія. Двійняткам на момент його від’їзду виповнився лише рік, вони не пам’ятають батьківського тепла фізично, але тепер щодня бачать його рідне обличчя. Коли Оксана з малечею проходить повз алею пам’яті в центрі Тального, вони здалеку впізнають знайомий погляд на банері й радісно гукають: «Тато!».

Найдорожчим оберегом для родини став металевий кулон – особистий жетон Олексія, який пройшов із ним усі бойові виходи й загартувався в окопах Харківщини. Перед похованням Оксана забрала його собі як частинку душі коханого. Про те, що тата більше немає, розповідає дітям лагідно й тихо, оберігаючи їхні чутливі серця. Вона не ранить їх страшними словами, адже дівчатка ще зовсім крихітні, проте знають, що їхній тато був мужнім воїном і захищав рідну землю, а тепер пішов на небо, щоб допомагати Богові й оберігати свою родину вже згори.

«Будь-який чоловік, котрий узяв до рук зброю і пішов боронити свій дім, заслуговує на найвищу шану. Він віддав усе: свій час, здоров’я, а головне – життя. Я хочу, щоб усі мої три доньки – Настя, Оля і Ліля – крізь роки пронесли цю гордість. Вони мають чітко пам’ятали: їхній батько – герой, який поліг заради того, щоб ми з вами сьогодні могли бачити сонце», – тихо підсумовує Оксана.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!