Вісті Черкащини Вчителі-ветерани Тальнівщини: незгасне світло самопожертви й відданости
Життя – то мандрівка, де все тече й змінюється, як ріка. Та серед цього руху є ті, хто тримає берег, – учителі. Вони навчають і висівають зерно, що проростає в душах.
І навіть залишивши клас, несуть у собі світло, що веде інших, як зоря мандрівника.
Їхня праця – не в роках, а в серцях, яких колись торкнулися. У часи випробувань громада шукає не гучних слів, а тиху силу. І знаходить її в тих, хто мовчки несе вогонь, хто є коренем, що тримає дерево духу. Учительський слід не зникає з часом, бо він не на піску, а в пам’яті колишніх учнів. Саме таку роль відіграють педагоги-ветерани в житті Тальнівської громади. Про них сьогодні ми розмовляємо з головою Ради ветеранів педагогічної праці Володимиром Синьогубом.
Оцінка ролі педагогів-ветеранів у громаді
За його словами, учителі завжди були не лише наставниками, а й живими джерелами громадської енергії. У часи існування району вони обіймали депутатські посади в районній та сільських радах, очолювали ветеранські й профспілкові організації. І нині їхня активність не згасає: як жар у попелі, готова знову запалити.
Головна риса, що об’єднує цих людей, – самопожертва, яка не потребує оплесків, і відданість, що не шукає винагороди. Пан Володимир говорить про глибоку емоційну причетність: «Вони турбувалися не лише про своїх рідних, а й чужих дітей і робили це так, ніби то були їхні власні. У тій турботі не було межі між «своїм» і «чужим», бо для справжнього вчителя кожна дитина – наче іскра Божа, яку слід підтримати, щоб вона не згасла». Ми переконуємося: ця душевна участь не зникла з виходом на пенсію. Навпаки, стала ще глибшою, бо, маючи досвід прожитих літ, учителі-ветерани знають ціну мудрому слову й добрій справі.
Цей рік був насиченим для Ради ветеранів. Відновлено дві могили керівників закладів. Організовано поїздку на виставу «Украдене щастя» в Черкаси та концерт Черкаського народного хору в Тальнівському ЦКП – завдяки підтримці мецената Володимира Мовчана та профспілки.
Активні педагоги-ветерани
У кожному селі є люди, які дбають про інших, навіть коли вже не стоять біля дошки. Тамара Гаюн у Гордашівці та Інна Коріненко в Лоташевому очолюють ради ветеранів і підтримують життя громади – словом, ділом, турботою.
Анатолій Ковальов – депутат міської ради, захищає інтереси жителів, бо вірить у силу справедливості. Людмила Бабій із Майданецького багато років очолювала профспілку школи, а нині – ініціаторка відновлення пам’ятника директору Миколі Горовенкові.
Людмила Іванова готує теплі вітання для ювілярів, щоб кожен відчув себе важливим. Володимир Нерубайський веде літературно-мистецьке об’єднання «Передзвони», пробуджуючи думку і душу громади. Катерина Безугла пече пиріжки для українських воїнів. Її син і онук нині боронять країну. А Людмилу Нестругіну за доброту, щирість і готовність допомогти кожному колеги називають «учительською матір’ю Терезою».
Волонтерська діяльність та вшанування праці
Педагоги-ветерани – активні учасники добродійного руху. Галина Сивак і Наталія Каленчук з Онопріївки готують їжу для воїнів. У Романівці пенсіонери плетуть маскувальні сітки, збирають посилки на передову – кожна справа наповнена турботою й вірою. Лідія Кравчук провідує хворих колег, доглядає могили померлих. Віра Коберник працює в ЦКП, плете сітки, укладаючи в роботу тепло й надію.
За словами Володимира Миколайовича, педагогічна праця – то стан душі, нерозривний зв’язок з освітянським минулим. Уроки, мелодійний спів шкільного дзвоника, вихованці й колеги – усе залишається в пам’яті назавжди. Душа тепліє, коли згадуєш прожите. На жаль, адміністрації шкіл рідко запрошують учителів-ветеранів свята Першого дзвоника, Дня працівників освіти, Останнього дзвоника. А між тим, колишніх учителів не буває. Тому зустрічі ветеранів педагогічної праці мають велике значення. Вони відчувають, що їх пам’ятають і шанують. Є нагода поспілкуватися, згадати, поділитися думками. Тепер у їхньому бутті немає методичних об’єднань, конференцій, зборів. Люди іноді бачаться лише випадково – «на базарі десь, колись».
Педагогічне покликання
Для Володимира Синьогуба День працівників освіти – особливе свято. Усе життя пов’язане з навчанням і вихованням. П’ять років працював учителем математики, чотири – завучем, десять – директором школи, шістнадцять – начальником відділу освіти. Щодня був серед учителів, учнів, батьків. Саме тому День учителя має для нього глибокий зміст.
Голова Ради ветеранів згадує випадок, який зворушив до глибини душі. На 80-річчя Віри Онисимівни Коберник зі школи-інтернату, яка працювала з непростими дітьми, прийшов колишній, проблемний учень. Вручив улюбленій учительці букет з 50 троянд. «Оце я хотів би побажати молодим педагогам, щоб через багато років їхні учні поверталися, вітали на день народження, на професійне свято, на День знань. Бо справжній учитель змінює на краще дитяче життя. Так, це правда».
Пан Володимир переконаний: варто повернутися до цінностей, які формували освітянське середовище у 20-му та на початку 21-го століття. Школу тримають відданість справі, чесність і самопожертва. «Правдивість важлива в спілкуванні як з колегами, так і з учнями. Фальш завжди відчувається. Усі це розуміють», – каже він.
Тривоги сьогодення: закриття шкіл та ціна виховання
Сучасна ситуація в освітній сфері викликає тривогу й смуток через масове закриття шкіл та оптимізацію освітньої мережі, що здебільшого пояснюється браком фінансування. Володимир Синьогуб акцентує увагу на глибоких моральних і політичних наслідках цього процесу.
По-перше, на його думку, посадовці не завжди ставлять себе на місце першокласника чи дошкільника, який щодня змушений долати значну відстань до іншого села шкільним автобусом. Це надзвичайно складне випробування для дитини.
По-друге, це моральний удар по родині. Синьогуб висловлює сумнів, що закриття окремих шкіл приносить суттєву економічну вигоду. Так, утримання закладу, де навчається менше ніж 20 дітей, може бути фінансово недоцільним. Однак є ситуації, не вимірювані грошима.
Наприклад, батькові-фронтовику важко усвідомити навіть обґрунтовані причини закриття школи в рідному селі. Він часто в нелюдських умовах захищає Україну й цивільне населення, а його дитина змушена щодня добиратися до іншого населеного пункту, повертаючись додому «в глупу ніч» пізньої осені та взимку. Це викликає в нього невимовний біль.
Ще один емоційний аспект – стан закритих шкіл. Приміщення, збудовані з любов’ю та турботою, нині стоять пусткою. А це були повноцінні навчальні заклади з просторими класами, спортивною залою, опаленням, їдальнею, майстернею, бібліотекою та комп’ютерним класом. За словами голови Ради ветеранів, боляче усвідомлювати, що ці обладнані приміщення поступово руйнуються.
Володимир Синьогуб наголошує: навіть у часи фінансової скрути не слід забувати, що виховання й розвиток дітей завжди були дорогою справою для батьків. Це – спільна відповідальність сім’ї та держави. А фінансування освіти – ключовий внесок у майбутнє нації.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
