Вісті Черкащини Уроки життя й тепла директора школи з Тальнівщини
Тальнівщина в іменах
В осиротілій Папужинській школі на Тальнівщині кожен куточок зберігає тепло сердець тих, які тут працювали, навчали, любили. Класні кімнати пам’ятають їхні кроки й голоси. Її стіни таять відгомін минулого, як старі листи, сповнені теплими спогадами. Тут, де колись лунав дитячий сміх, тепер панує тиша. Кожен клас, кожна парта пам’ятають цілу епоху, коли знання передавалися не лише словами, але й душевним теплом.
Постать, що залишила слід
Серед тих, хто залишив найбільший слід, особливо вирізняється постать Едуарда Яновича Шмідта. Люди, які добре його знали, часто згадують, що директор та його дружина, учителька біології Олена Іванівна, стали справжнім духом школи, її серцем. Едуард Янович був не лише мудрим наставником і вірним другом, а й людиною, яка допомагала кожному учневі знаходити свій шлях у житті. Його підтримка дозволяла зрозуміти не тільки своє місце в світі, а й те, як любити життя, працю та свою землю.
Про цю особистість збереглося небагато біографічних відомостей, адже його життя більше відзначалося справами, ніж словами. Постать Учителя розкривається через вчинки та вплив, який він справив на оточення, а не через сухі факти.
Уроки життя та керівництво школою
Зі слів заступниці голови Ради ветеранів педагогічної праці Людмили Нестругіної, 15 серпня 1951 року Черкаським обласним відділом освіти був виданий наказ №343 про призначення Едуарда Яновича Шмідта директором Папужинської школи й учителем географії. Це єдиний запис у його трудовій книжці. Він керував школою до 1984 року, і все його трудове життя було пов’язане з цією установою. Там завжди панував порядок.
«За керівництва Едуарда Яновича будувалася нова школа, де навчалося багато дітей. У моєму класі, наприклад, було 28 учнів, – згадує Анатолій Чупрун. – Він викладав креслення та фізику, а коли не було вчителя, то й мову з літературою. Завжди був готовий допомогти й навчати всіх предметів, важливих для нашого розвитку».
За словами Анатолія Павловича, директор був суворий і вимогливий, але ніколи не підвищував голос. Раніше основними видами дозвілля були кіно (квиток коштував 5 копійок) чи концерт. Учителі чергували в клубі та біля нього, і після 21 години діти не мали права перебувати там.
«Ми прийшли, сіли в першому ряду, – усміхаючись, згадує колишній учень. – Едуард Янович зайшов, зняв шляпу й уклонився. Нас наче вітром здуло».
Шана до вчителя – основа школи
Едуард Янович глибоко поважав своїх колег і вважав, що школа тримається передусім на вчителях. Завжди підтримував педагогів, захищав їхній авторитет і створював умови, за яких кожен міг реалізувати себе. До думки колег прислухався, цінував їхній досвід і працю.
За спогадами Людмили Нестругіної, у Папужинській школі мову й літературу викладала Людмила Станіславівна Іванова. Вона часто привозила з Тального купу книжок, що ставали в пригоді учням і їм. Директор щоразу виходив назустріч до автобуса, щоб допомогти колезі забрати ці книжки. Це була не лише ввічливість – так він виявляв повагу до вчительки та її праці.
Якщо хтось із педагогів запізнювався або взагалі не з’являвся на уроки, Едуард Янович не сварив, а лише усміхався й казав: «От погода… Усе перешкоджає молодій учительці працювати».
Повагу не призначають, її здобувають
За благородство, непохитність, справедливість і чуйність Едуард Янович заслужив повагу всіх мешканців Папужинців. Наприклад, щоранку на нараду збиралися голови сільради та колгоспу, інші посадовці, але без директора школи не починали. Він завжди намагався приходити першим, розповідав про стан закладу і проблеми, які потребували вирішення.
Едуард Янович також знаходив час для батьків, особливо для матерів, які поспішали на роботу в ланку. Він завжди підходив до них, розповідав про успіхи дітей і обов’язково знаходив добрі слова для кожної. Навіть якщо жінка намагалася відмовити: «Ой, не говоріть про мого. Хіба я не знаю про того шибеника?» – не зупинявся. За його переконанням, для матері не буде зайвим почути добре слово про свою дитину.
«Лише Едуард Шмідт, Михайло Усатенко та Іван Григоренко вміли мудро й розважливо звернутися до молоді, – стверджує Людмила Митрофанівна. – У своїх виступах вони завжди акцентували, що потрібно шанувати не лише всю шкільну громаду, а й односельців. Молодій людині важливо знаходити спільну мову з усіма, адже в селі люди працюють з ранку до вечора. Тому діти не завжди можуть бути такими, якими їх хочуть бачити вчителі, адже їхній досвід і життя поза школою теж важливі».
Шанування освіти та культури
Шмідти завжди були глибоко переконані, що знання – це не набір фактів, а ключ до справжнього розвитку особистості. У їхній хаті була велика домашня бібліотека, що стала одним із символів їхньої поваги до культури та знань. Вона включала класичну літературу, наукові праці, твори сучасних авторів, які завжди були під рукою як для Едуарда Яновича, так і для його дружини Олени Іванівни. Книги не тільки формували їхній світогляд, але й стали важливим інструментом у вихованні учнів.
Попри те, що Папужинська школа сьогодні залишилась без учнів і вчителів, її духовна спадщина й далі живе в серцях тих, хто був частиною цієї великої родини. У кожному куточку, на кожній стіні зберігається пам’ять про людей, які своєю працею створили не лише освітній простір, але й безмежжя тепла, взаємоповаги й підтримки, що назавжди залишатиметься частиною історії цього закладу.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
