Вісті Черкащини Там, де колись була контора: Як у центрі села на Тальнівщині виріс храм Преображення Господнього ПЦУ, що вже п’ять років дарує світло
Ще вчора центр Зеленькова дихав спокоєм: тиха вулиця, запах свіжоскошеної трави, знайомі обличчя, що вітаються з усмішкою. Та сьогодні все змінилося. Тиша відступила перед тихим сміхом, піснями й людським гомоном. Діти й дорослі, наче ріка, зійшлися до храму Преображення Господнього, щоб відзначити його п’ятиріччя.
Ще зовсім недавно на цьому місці стояла стара колгоспна контора. Тепер тут височіє ошатна святиня з пишними банями, що ловлять сонце. Її двері вперше відчинилися п’ять років тому й відтоді ніколи не замикаються для тих, хто шукає молитви та розради.
Зустріч
З самого ранку подвір’я ожило. Ступивши на доріжку, що веде до храму, чуєш, як у натовпі хтось сміється, інші тихо перемовляються, а он матуся поправляє на дитині вишиванку. Парафіяни зустрічають гостей зі щирою радістю. Приїхали митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан, який благословляв першу цеглину храму й сьогодні очолив святкову архієрейську літургію; депутат Черкаської обласної ради Ігор Новицький та духовенство ПЦУ Тальнівщини.
Духовні піснеспіви у виконанні аматорського ансамблю «Зелен Гай» пливуть над подвір’ям, неначе лагідний вітер. Діти декламують вірші про храм, вітають владику й дякують благодійнику Володимирові Мовчану за сприяння відродженню духовних традицій українського православ’я. «Хай поруч з Вами ангел Ваш летить, убереже Вас від біди повсюди. Нехай несе Вам радість кожна мить, і благодать Господня з Вами буде», – лунає так щиро, що в декого з жінок на очах виступають сльози.
Почесні гості прийняли запашні короваї – хліб, що пахне пшеницею й домашнім теплом. Митрополит дякує за прийом і з сумом каже, що шкодує тих українців, які за кордоном не чують рідного слова й пісні. Благословляє дітей, лагідно усміхається, а тоді повільно піднімається сходами до входу в храм.
Божественна літургія
Під час літургії, яку очолював владика, хор під орудою матінки Євгенії Барей та віряни зливалися у спільній молитві. Голоси підіймалися вгору, наче несучи прохання й подяку до небес. У своїй проповіді владика подякував благодійнику Володимиру Мовчану за його внесок у відродження храму, назвавши його «молитвою, втіленою в камені й золоті», та підніс молитву за його здоров’я і добрі справи.
Після проповіді віряни, які готувалися до Сповіді, приступили до цього таїнства. Згодом всі охочі прийняли Причастя, що стало кульмінацією богослужіння. На завершення, уже після літургії, на виході з храму віряни отримали просфори – священний хліб, що є символом єдності.
Після служби ми розмовляємо з митрополитом.
–Владико, що для вас означає цей ювілей?
–Ми живемо не від ювілею до ювілею, а від церковної події до події. Зараз ми в храмі Преображення Господнього. На саме свято ми не змогли зібратися, адже кожна громада хоче молитися зі своїм священиком та архієреєм. Тому сьогодні ми скористалися цією нагодою і зібралися благочинням в найближчий недільний день. Я приїхав на запрошення громади, щоб помолитися, подякувати Богові, закликати Його благословення на вашу громаду й усю Україну, а також згадати наших воїнів. Ця духовна зустріч відбувається саме під знаком Преображення Господнього. І скільки б років не минуло, ми завжди будемо згадувати ці події.
–А в чому сила сільських храмів, збудованих меценатами й громадою?
– Сила – тільки від присутності благодаті Святого Духа. Я був у дуже великих храмах, іноді навіть відчував у них духовну порожнечу. Але є маленькі церкви, де панує любов Христова, а вона не може існувати без людей. Коли громада має цю любов – і між собою, і зі священиком, коли настоятель любить парафіян, а вони його, і всі згуртовані, – саме в таких храмах завжди відчувається благодать Святого Духа.
І хоча в кожному моляться приблизно однаково, саме в таких місцях відчувається справжнє тепло. Сьогодні я відчував його й був дуже натхнений на молитву.
Історія святині
Настоятель, отець Володимир, згадує початок будівництва: від лопат, що вперше ввійшли в землю у жовтні 2018 року, до освячення у 2020-му. «Ми будували стіни, але разом творили дім, у якому серце кожного з нас знайшло спокій і надію», – каже він, дивлячись на подвір’я, де зібралася вся громада.
Храм справді вражає. Елементи козацького бароко переплітаються з народними мотивами. Вишукані орнаменти ніби розповідають історію краю, а золоті бані виблискують під сонцем.
Коли віряни розходилися, сонячні промені ковзнули по золотих хрестах, і вони спалахнули так яскраво, що, здавалося, це світло ніколи не згасне. Можливо, хтось, ідучи повз, почув у серці слова Ганни Караульної, сказані п’ять років тому: «Храм – дзеркало душі села. Доки він сяє, доти ми живі».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
