Вісті Черкащини 
Тальнівщина: лютий, молитва й незгасна пам’ять
«Пам’ять – не камінь на площі. Це жива розмова з воїнами Небесного легіону. Вони пішли у вічність заради того, щоб ми могли залишитися. Кожне ім’я, яке ми сьогодні вимовляємо, стає частиною нашої спільної сили. Ми не згадуємо заради обов’язку, а продовжуємо їхнє життя своїм», – каже благочинний Тальнівської громади Андрій Гаргат.
Уже дванадцять років поспіль повітря тут у лютому інакше. Гостре, прозоре, наскрізь просякнуте тишею. Коли біля пам’ятника Героям Небесної Сотні та Захисникам України збираються люди, тиша перестає бути порожнечею. Вона стає містком.
Ми звикли, що молитва живе в стінах храмів, під золотими банями. Проте під цим небом вона інша. Справжня. Розчинена в одному на всіх диханні, у гуркоті машин десь віддалік, у шелесті прапорів. Громада й ПЦУ вирішили так: дати пам’яті місце в серці міста. Зробити її видимою. Щоб кожен присутній відчув: ми є, ми пам’ятаємо.
Лютий перестав бути звичайною зимою. Це шрам. Від пострілів на Майдані до заціпенілих ранків великої війни. Час великого болю та неймовірного гарту.
Поіменна пам’ять
Коли протоієрей Андрій Гаргат починає читати імена, площа завмирає. Найважча і найважливіша мить. Бо за кожним прізвищем – доля, а не цифра у статистиці. Там – недопитий на кухні чай, недобудована хата, молодий садок, усмішка на фото.
Голос священника розрізає тишу. Перелічує тих, чиє життя обірвав у різні роки лютий. Першим звучить ім’я Юрія Паращука – Героя України. Він загинув 20 лютого 2014-го на Інститутській. А далі – довга вервечка воїнів, які підхопили його стяг уже на фронті: Алім Накоп’юк, Анатолій Шалунов, Андрій Смагін, Артем Жовтобрюх, Валерій Опарін, Олександр Дерена, Руслан Постільник, Сергій Кулинич, Сергій Литвин, Сергій Чубань, Юрій Балушкін…
«Коли називаємо захисників поіменно, ми вириваємо їх із забуття, – каже отець Андрій. – Повертаємо в громаду. Вони знову стають синами, чоловіками, батьками, братами, дядьками. Наша відповідальність – знати УСІХ в обличчя. Їхня жертва – жива історія, а не далеке минуле. Те, що дає нам право на сьогоднішній ранок».
Ми змінюємося, коли чуємо ці імена. Стаємо менш дріб’язковими. Більш справжніми.
Духовний фронт: «Отче наш»
Коли голоси одночасно вимовляють «Отче наш», повітря на площі стає щільнішим. Акт солідарності. У цьому колі стоять матері, які втратили синів. І небайдужі люди, які прийшли розділити вантаж спільної пам’яті.
Молитва – наш духовний фронт. Лютий 2026-го – четвертий рік великої стійкості. Іноді здається, що сили вичерпані, а серце вигоріло до попелу. Але спільне слово допомагає встояти перед втомою. Дає надію там, де людська логіка безсила.
«Ми просимо миру, але розуміємо: справжній спокій прийде лише через перемогу, – міркує благочинний. – Тому молимося за силу. За те, щоб вистояти. Щоб знайти світло навіть у дванадцятилітньому мороці».
Наступність: виховання душі
Традиція народилася у 2025 році. Тальнівщина однією з перших започаткувала щомісячні молебні за полеглих. Наш фундамент. Адже перемога кується не лише залізом і дронами, а й тримається на вдячності тут, у тилу.
Отець Андрій переконаний: такі зібрання важливі для молоді. Коли дитина бачить дорослих чоловіків, які схиляють голови, коли помічає сльози в очах сусіда, вона вчиться людяності. Відчуває, що бути частиною народу – значить розділяти його долю. Це виховання душі через співпереживання і спільну пам’ять.
Вічне світло
Ми розходимося з площі, але молитва не закінчується. Вона триває у справах. У донаті на армію, у допомозі сусіду, чий син зараз на передовій, у доброму слові. Пам’ять – це набагато більше, ніж квіти біля граніту. Це життя, яке ми маємо прожити гідно. За себе і за них.
«Лютий навчив нас бути незламними, – тихо каже наостанок отець Андрій. – Вірю, що світло нашої пам’яті обов’язково переможе темряву війни. Ми приходитимемо сюди щомісяця. Адже доки пам’ятаємо, небесне воїнство залишаються з нами. До перемоги. І після неї. Тож чекаємо мешканців громади на молебень. Тільки разом ми – сила. Вічна і світла пам’ять нашим Героям».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
