«Сила – у корінні»: розмова з науковцем з Тальнівщини Богданом Тихолозом про Франка, культуру та сенси, що надають стійкості
Тальнівщина в іменах
У липні 2025 року Богдан Тихолоз, директор «Дому Франка» у Львові та науковець з Тальнівщини, отримав звання Заслуженого працівника культури України. У відвертій розмові він розмірковує про значення цієї відзнаки, шлях до Франка, роль культури під час війни та силу любові до рідної землі.
– Пане Богдане, вітаємо з почесним званням. Як ви його сприйняли?
– Звісно, всі звання умовні й дочасні. Але вони варті стільки, скільки ми вкладаємо в них сенсів. Для мене це не так особиста відзнака, яку я не переоцінюю, бо те, чого ще не зробив, цікавіше за зроблене. Це радше знак результативності зусиль команди, яку я вісім років гуртую в Домі Франка. Це визнання суспільної важливості змін, які ми творимо разом. Наша робота має загальнодержавне значення, особливо зараз, коли ми всі боремося за збереження та розквіт України.
У музеї ми говоримо не стільки про минуле, скільки про те, що з нього залишилося важливого для нас сьогодні. Це відповідь на питання: хто ми є і ким хочемо бути завтра. Для нас це тісно пов’язано з такими постатями, як Іван Франко. Тому це державне визнання – нагадування про важливість тих, хто вірив в Україну до нас і передав цю віру нам, сьогоднішнім.
– Пане Богдане, ви родом із Тальнівщини. Які спогади про рідний край найбільше зігрівають серце? І що вам дали Тальянки й Черкащина?
– Я народився і виріс на Тальнівщині, закінчив там школу. Це моя мала батьківщина, з якою мене пов’язують історії не лише особисті, а й історії мого роду. Обидві гілки нашої родини походять з Черкащини: мамина – із Звенигородщини, села Козацьке, татова – з Тальнівщини, села Тальянки.
Це для мене місце сили. Справжня точка опори. І це світ моїх дитячих спогадів та досвіду, які, власне, й створили мене сьогоднішнього. Це природа, річка, дерева, які я колись пізнавав і котрі навчили мене, безперечно, не менше, ніж школа. Бо в мене, на моє щастя, дитинство минуло у старих садках і на вербах – у буквальному сенсі, при березі річки Тальянки. Це книжки, які я читав і вбирав у себе світ. Це поля, це жита й пшениці Черкащини. Це трипільська культура, яку досі дбайливо відкривають археологи. І, звичайно ж, це мої бабусі, дідусі, прадіди, прабабусі. Батьки, які й досі живуть та працюють у рідному селі.
Це велика частина моєї сили. Ми сильні своїм корінням. Попри те, що моє життя склалося так, що я реалізувався передусім уже не на Черкащині, а у Львові. Тут я вступив до університету, закінчив аспірантуру. Працював і досі працюю у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
Але є такі місця, куди ми завжди повертаємося. Не завжди – фізично. Але повсякчас – думками. То – моє коріння. А в ньому – сила. Для мене рідні місця мають надзвичайно велике значення. Більше того, це ж, по суті, серце України. І, напевно, саме завдяки тому, що я народився саме там, мені однаково добре і рідно працювалося в різних регіонах, у різних містах. Я об’їздив майже всю країну – від Донецька до Ужгорода, від Чернігова до Криму.
Й оте відчуття, що я походжу з центру українського світу, – для мене дуже важливе. Люди часом казали, що я «східняк». А я завжди їм відповідав, що я «центряк». І це визначає мене дуже глибоко.
– Як ви прийшли до Франка? І що вас захоплює в цій постаті?
– Історія – дуже конкретна. Я походжу з філологічної родини. Моя бабуся була вчителькою української мови та літератури, і батьки обоє – також. Удома була велика, жива бібліотека.
Пам’ятаю, у школі нам задали прочитати повість «Борислав сміється». Я шукав її у нашому домашньому двадцятитомнику Франка. Але останнього тому не виявилося. Був лише дев’ятнадцятий, із філософськими працями. А я тоді якраз цікавився біологією й теорією еволюції… І раптом натрапляю на Франкову працю «Мислі о еволюції в історії людськості». І дивуюся: невже Франко таке писав? Я ж думав, що він – поет. Про почуття, про красу природи… А тут – філософія, термінологія, науковий метод. Я зацікавився, написав наукову роботу, виграв конкурс. І відтоді Франко став для мене постаттю не літературною лише, а справді серйозною й глибокою.
Він і досі мене тримає. Бо це – інтелектуал європейського рівня, який зумів поєднати українську ідентичність із належністю до європейської, до світової цивілізації. Це – не регіональна постать. Так само, як Шевченко, Леся Українка чи Сковорода. Так сталося, що Франко став моїм фокусом. Хоча я пишу і про Тичину, і про Сосюру, і про Гемінґвея, і про Різдвяну тематику в українській літературі, але Франко завжди поруч. І я досі не втратив тої магнетичної притягальності.
–Як сьогодні функціонує Дім Франка? Чим живе музей під час війни?
–Музей працює на повну міру. Звісно, є певні безпекові обмеження й щодо збереження колекцій, і для захисту відвідувачів. Але ми відкриті майже щодня, за винятком вівторка – нашого санітарного дня.
За останні роки вдалося реалізувати сотні подій, виставок, зустрічей. Маємо сильну, натхненну команду. Стали першим українським музеєм, який отримав престижну європейську премію «Жива Європа» – як найкращий музей слов’янського світу. Працюємо з аудиторією від 2 до 102 років. Проводимо театралізовані екскурсії, де можна зустрітися з «живим Франком» чи його дітьми. Це досвід, що залишається з людьми надовго, додає сенсу, відкриває нові горизонти сприйняття.
Маємо амбіцію – і вважаємо її виправданою – зробити Дім Франка не лише одним із найкращих музеїв України, а й повноправною частиною європейського музейного простору.
–Культура під час війни – це розкіш чи необхідність?
–Культура – то повітря. Без неї задихаємося. Це не десерт після основної страви, а сама основа нашого буття. Те, заради чого ми стоїмо. І те, чим ми стоїмо.
Це фронт культурний. Війна за пам’ять, за смисли, за ідентичність. А українська культура – материк: великий, самобутній, живий, сильний. І сьогодні, як ніколи, потрібний.
–Що вас тримає? Звідки черпаєте внутрішню силу?
–Любов. Це – джерело сили. Як писав Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як». Якщо маємо сенс, то навіть у найважчі часи можемо творити дива. Моя любов – це родина. У мене троє дітей. І, можливо, колись будуть онуки. Дуже хочу дочекатися їх у переможній Україні. Це не любов у загальному, абстрактному сенсі. Це очі, усмішки, обійми.
Це також – любов до землі. До України. До гідності. Бо саме гідність і свобода формують нас як людей, як націю.
–І нарешті: що б ви побажали нам, своїм землякам із Тальнівщини?
–Передусім – перемоги. Переможного миру. А ще – щоб ми позбувалися тієї «московської блекоти», яка довго заважала нам бути собою. Щоб подивилися на свою землю з любов’ю – як на потенціал розвитку. Щоб ставилися до неї як до свого дому. Бо дім – це не лише хата. Це – наша громада, область, держава.
Господарське, дбайливе ставлення до свого – ось чого я щиро хочу побажати кожному з нас.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА