Вісті Черкащини Сорочка з минулого століття: історія однієї родини та великої любові до традиції
У музеї народознавства Здобутківського клубу на Тальнівщині зберігається унікальна українська жіноча вишиванка – цінний експонат і свідок історії родини з села Яцковичі (колишня Поташня) на Рівненщині. Ця земля здавна славилася своїми ткацькими традиціями, адже тут вирощували льон, з якого виготовляли нитки для ткання.
Її історію та зв’язок із родинним корінням нам розповіла завідувачка закладу Віра Адамівна Боровець.
«Ой, з чого ж мені почати, – усміхається вона. – Ця сорочка з покоління в покоління переходила в нашій родині. Моя бабуся Пелагея, 1898 року народження, отримала її від своєї матері, згодом вона дісталася моїй мамі Ганні, а потім – і мені. Виходить, сорочці вже більше ніж сто років, і вона чудово збереглася».
Вік вишиванки, на жаль, невідомий. Та, ймовірно, її створили наприкінці XIX – на початку XX століття. Полотно виткане з льону, вирощеного на місцевих полях під літніми дощами й теплим сонцем. Процес був непростим. Спершу рослину збирали, сушили, тіпали. Потім пряли нитки. Пізніше сідали за верстат і ткали полотно. У кожен рушничок і сорочку вкладали не лише працю, а й душу. І навіть через сто років вона зберігає тепло людських рук.
«Було в нас у клуні таке диво – верстат, – згадує Віра Адамівна. – Я його пам’ятаю ще з дитинства. На ньому ткали полотно. Спочатку нитки були грубіші, для буденних речей, а тонші – для святкового одягу. Ось ця сорочка зроблена з тонкого полотна. Усе вручну пошите. Ні ґудзиків, нічого штучного. Усе з того ж самого льону. Тканину вибілювали в річці, вибивали прачами, щоб вона була білосніжною. Потім її гладили й шили на свято одяг».
Це був одяг, у якому йшли до церкви, приймали гостей, зустрічали сватів. У хаті були й інші речі з льону: рушники для сватання, святкові та буденні, ткані доріжки, якими вкривали лавки, і навіть ганчірки для господарства. Усе виготовлялося на тому ж верстаті, ніщо не викидалося дарма.
На жаль, сам верстат не зберігся. Коли мама пані Віри померла, він став непотрібний і десь зник. Але в пам’яті лишилася ця важка, але красива праця.
«Знаєте, зараз дивлюся на цю сорочку і розумію: от воно, те справжнє, – каже Віра Адамівна. – Тут і бабусині руки, і мамині, і праця всього роду. Вона для мене – як пам’ять про них усіх. І не просто спогад, а гордість. Символ зв’язку з минулим, українськими традиціями та звичаями».
Старовинна вишиванка – свідок історії родини Віри Боровець, що нагадує про працьовитість та майстерність її предків. Сьогодні вона зберігається в музеї при Здобутківському клубі, нагадуючи про те, що українська традиція – це не лише вишивка, але й історія праці, родинних зв’язків та шани до природи й ручної праці.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
