Соцпрацівниці з Тальнівщини для стареньких – опора і надія

Щорічно у першу неділю листопада в Україні відзначають День працівника соціальної сфери. Цього року це свято припадає на 7 число.
Ми мало знаємо про будні звичайних соцробітників та з чого складається їхня щоденна робота, тож пропонуємо познайомитися з тими, хто кожного дня за будь-якої погоди несе у світ добро і милосердя, хто завжди там, де потрібна допомога.
Тальнівчанка Людмила Зозуля на посаді соціального робітника територіального центру працює вже дев’ятий рік. Разом з нею ми відвідали одну із її підопічних – Марію Степанівну Довжук, і наочно пересвідчились, що праця соцробітника – тривала, клопітка, важка і емоційно виснажлива. Не дивлячись на це, Людмила Петрівна підходить до людей, яких обслуговує, з розумінням, співчуттям, гарячим серцем та неймовірним терпінням.
За роки роботи вона стала чи не найріднішою для самотніх пенсіонерів, оточила їх увагою та турботою, завжди вислухає, дасть пораду.
За будь-якої погоди, чи то зима, чи то літо, Людмила Петрівна поспішає до своїх дідусів і бабусь. Подекуди дорога ця дуже складна, бо обслуговує соцпрацівниця 12 підопічних з різних куточків Тального, а хто розуміється на географії нашого міста знає, що діставатися не так просто. Зайти до кожного треба двічі, а то й тричі на тиждень. Проте вона вже звикла долати ці кілометри пішки. Не нарікає, їде до них кожного дня, бо знає, що її чекають з нетерпінням.
– Старенькі люди звикають до людини, яка доглядає за ними роками, тому не хочуть, щоб до них приходив хтось інший, – розповідає пані Людмила. – Я сама швидко звикаю до людей, тому за ці роки вони стали мені як рідні, а на іншій роботі себе навіть не уявляю.
Окрім того, що жінка доставляє пенсіонерам необхідні продукти та ліки, сплачує їхні комунальні послуги, допомагає з хатньою роботою, вона ще й налаштовує такий собі місток між старенькими та зовнішнім світом – розповідає новини, а просте спілкування – це те, чого так не вистачає самотнім людям.
Марія Степанівна, до якої ми сьогодні прийшли, як рідну сприймає свою соцробітницю, зі сльозами на очах та з тремтінням в голосі називає її: моя рідна донечка, моє сонечко.
– Людочка тримає мене на ногах, – каже старенька. – Я залишилась зовсім сама в чотирьох стінах: син загинув в армії, а донька – в катастрофі. Якби не ця світла дитина, яка, наче сонечко заходить до мене, то була б в мене ніч темна. Вона дорога для мене людина. Я дякую соціальній службі, що беруть на роботу таких людей. Та найбільше дякую мамі Людмили, хоч і не знаю її, за те, що виховала таку донечку – добру, чуйну і хорошу людину.

Ганна Носович вже 3,5 роки опікується 12 старенькими та одинокими бабуся свого села Лісове. Каже, що пішла на декретне місце та так і залишилася.
– Не пошкодувала жодного разу. Мені подобається моя робота. Я люблю моїх бабусь. Вони теж відповідають взаємністю. Мені їх дуже шкода. Ось нещодавно була у відпустці, та до них все одно ходила. Мені шматок у горло не лізе, як подумаю, що та бабка сидить без хліба, – зізнається Ганна Ярославівна.
Старі люди, вони, як діти, потребують уваги та піклування. Тому жінка виконує не лише хатню роботу (води, дров принести, поприбирати, закупи зробити), а, буває, треба й розрадити, заспокоїти, просто поговорити. Є серед її підопічних і ті, з ким доводилося разом працювати у колгоспі, то ж можуть разом згадувати минуле. А як треба, то жінка порається і в городі. «Зараз є така вказівка, що ми не повинні працювати на городі, але, як бабка попросить, то йду й роблю. Хіба ж їм відмовиш, – додає. – Добре було б, якби громада подбала про транспорт для нас, хоча б велосипед, бо село велике – важко пішки добиратися».
Дехто з підопічних Ганни Носович не мають у селі нікого з рідних, тому просять жінку, аби провела їх в останню дорогу за християнським звичаєм. «Ти мене і обмиєш, а тоді й обіди зробиш», – просять, бо їй довіряють, люблять, як рідну.
Ірина Тринкаль, яка надає в селі адміністративні послуги, про Ганну Ярославівну відгукується так: «Чесна, порядна, добросовісна і дуже відповідальна, мабуть, тому її й люблять старенькі. А ще вона завжди привітна, кожному добре слово скаже й щиру усмішку подарує. А чого старій людині більше й треба».
Зараз, коли весь світ бореться з пандемією страшного недугу Covid-19, і Україна в цьому не виняток, Ганна Ярославівна дуже просить своїх бабусь зробити щеплення, бо хвилюється за їхнє здоров’я. Згадує, як тяжко сама навесні перехворіла, тому тільки з’явилася можливість, відразу вакцинувалася.
Окрім улюбленої роботи, жінка має хорошу сім’ю: чоловіка, двох доньок та зятів і п’ятеро онуків. Хіба не щастя!

Оксана Бойко понад 20 років працює соціальним працівником у рідному Вишнополі. Каже, свого часу закінчила Уманський сільгоспінститут, півтора роки пропрацювала землевпорядником, а після перейшла у соціальну сферу. Допомагати людям похилого віку, як зізнається, подобається. Серед її підопічних – переважно ті, кому за 80 років, найстарша – 93-річна бабця. Каже, вони прикипають до неї душею, щоразу очікують на її прихід. І таких у неї в селі – до 10-ти.
– У мене, наприклад, не було ні з ким конфліктів. Усі люди хороші. Одна бабка каже, що замінила їй дочку (в неї дочка померла). Каже: «Донечко, донечко». На мою думку, потрібно розуміти людей, підхід до них мати, а не так, що тільки прибіг і побіг. Вони хочуть тобі і поскаржитися, і поговорити. І от як оця бабка: коли починає плакати, починаєш переводити на другу тему, відволікати. Тут і психологом треба бути. Дуже жалко стареньких. Коли приходиш, вони радіють, – розповідає жінка.
А ще каже, що серед односельців, якими опікується, є й активні люди і ті, які нікуди не ходять. «Мені подобається сімейна пара. Як приходжу, кажуть: « О! Дорогенька! Добрий день!». Це тітка й дядько. І він прямо сяє від щастя. Я так дивлюся й думаю: Боже, ну скільки людині треба, зовсім небагато. Хватить того, що він тебе побачив і почув від тебе добре слово. Якщо жінку бачу частіше, то його – дуже рідко. Він або лежить, або ходити не може, або тиск. А так, коли побачить, то це для нього таке щастя. Оце такі товариші в мене.
Як розповідає Бойко, її робочий день починається з магазину, де купує продукти, платить за світло, газ, йде за ліками, як кому треба, чи, наприклад, оформляє субсидію. А потім крокує до своїх підопічних додому, допомагає по господарству – чи водички треба принести, чи відходи винести, а чи й траву позгрібати. І хоч жінку раніше турбували думки про те, чи не даремно вона провчилася 5 років в інституті, зараз про свій вибір – допомагати немічним односельцям – не шкодує.

Своєю життєвою історією поділилася з нами соціальна робітниця із села Глибочок Оксана Загородня. Тут вона піклується про стареньких вже 16 років. Каже, що у роботі шукає відраду, постійним спілкуванням з бабусями компенсує розлуку зі своєю мамою.
– Я приїхала із Західної України, у Глибочку проживаю вже 35 років. Моя мама залишилася там. Бачу її лише раз у рік, а тут з бабусями контактую кожного дня. Тому я пригорнулася до них так, як до своєї мами. Не маю змоги допомагати їй, то допомагаю комусь іншому. Мабуть, так мені назначено, – розповідає жінка.
Оксана Степанівна бідкається, що у селі нині часто помирають люди похилого віку, на жаль, з часом не буде за ким і доглядати. Зараз у неї 10 підопічних, а нещодавно було 12. Жінка відвідує стареньких два рази в тиждень. Підопічні уже звикли, чекають та виглядають її, а як тільки вона запізнюється, одразу телефонують і запитують що сталося.
– У бабусь бувають різні прохання. Я допомагаю їм садити город, сапати – це, напевно, найтяжча робота, бо ці справи їм треба зробити швидко, адже тоді вони переймаються, що в інших вже посаджене, а в них ще ні. Коли приходжу, завжди запитують, які новини в селі. Хоча вони самі можуть розказати мені більше тих новин, ніж я їм, – каже Загородня.
Село Глибочок, як розповідає жінка, дуже розкидане, від хати до хати стареньких йти далеко. Але незалежно від того, чи падає сніг, чи йде дощ, чи пече сонце, йти треба обов’язково, бо необхідно принести їм хліба та внести води.
Пригадує, що траплялися різні ситуації в роботі.
– Одного разу прийшла до бабусі, а вона не пускала мене до хати, бо я ж для неї чужа була, однак згодом звикла до мене. Зараз її вже немає – померла, а от спогади залишилися. Якось рубала в неї дрова на розпал та відрубала собі пучку на пальці. Бабусі не призналася, сказала, що мені вже треба йти. Побігла у медпункт, а там черга. Стою чекаю, руку підняла догори, бо кров сильно бігла. Але не страшно, замотали мені руку, а я ще й переймалася, що ж робитиму, бо вдома дві корови доїти потрібно було. Хоча так одною рукою справлялась. Тоді мені та ж бабуся ще й казала, що ж вона не просила мене ті дрова рубати, але я ж хотіла допомогти їй. Зараз пучка ще й досі не така як треба, терпне, але то вже не страшно, – розповідає Оксана Степанівна.
Шановні працівники соціальної сфери! Від щирого серця вітаємо Вас з професійним святом. Низький уклін Вам за відданість обраній справі, чуйність та любов до людей. Бажаємо Вам і Вашим родинам міцного здоров’я, невичерпної енергії, миру і благополуччя.

Катерина КІХТЕНКО, Ліна ЯЛОВСЬКА, Ольга ОСІЯНЕНКО, Ольга МОСКАЛЕНКО