Вісті Черкащини Сім’я з Тального: життєва історія, написана листами війни. До Всеукраїнського дня краєзнавства
28 травня в Україні відзначають Всеукраїнський день краєзнавства — свято людей, які досліджують і зберігають наше минуле. Цьогоріч Тальнівський музей історії поділився історією родини Концевичів – двох братів, які пройшли крізь пекло війни. Усе почалося з, на перший погляд, буденної фрази: «Маша Горбач пообіцяла принести листи…» Та за цими словами виявився справжній скарб – вісім пожовклих фронтових вісточок, що зберегли голос Олександра, сповнений ніжності, турботи й незламного духу. Вони оживили родинну близькість, біль розлуки та надію, що не згасла навіть у вирі воєнного буревію.
Листи з фронту: голос війни і любові
Старша наукова співробітниця музею Ольга Приходько з трепетом і глибокою повагою розповідає про ці знахідки. Листи датовані 1942–1944 роками, написані олівцем, російською мовою – така була тодішня реальність. Через сувору військову цензуру не можна було згадувати бої чи місце перебування, але навіть обмежені словами, ці рядки звучать дуже особисто.
Майже кожен лист починається однаково: «Здрастуй, дорога матусю…» Ці слова – як дотик до рідного. Тримають нитку зв’язку з домом, з матір’ю, з власною пам’яттю про мирне життя. Олександр турбувався про найріднішу, надсилав з фронту посилки: цукор, мило, шкарпетки, іноді гроші. Писав про знайомих, згадував дитинство, просив перевірити на пошті, чи дійшли пакунки.
«Як моя однокласниця Аня? Вона вже народила?» «Там, де я бігав у дитинстві… така краса. Чи залишилася вона неушкодженою?» В одному з листів Олександр Васильович згадує, що під час обстрілу втратив фотографію брата, тому просить надіслати нову. У цих рядках – тиха, незламна присутність. Слово, що тримається за життя. Голос, що йде від серця до серця.
Володимир: шлях через сніги, неволю і дружбу
Історія молодшого брата Концевича не менш драматична. Його мобілізували за кілька тижнів до початку війни. Служив у Латвії. З початком бойових дій він разом із товаришем вирушив додому пішки – через сніги, болота, ліси. Мандрували три місяці: ночували просто неба, ховалися від поліцаїв, ішли навмання.
Коли Володимир нарешті дістався Тального, місто вже було під окупацією. Його захопили й депортували до Австрії на примусові роботи. Про долю юнака вдома довго нічого не знали: Олександр не отримував звісток, листи не доходили. Лише згодом у фронтових повідомленнях з’являються перші згадки: «брат, імовірно, в Німеччині».
Поворотним моментом стала випадкова зустріч в Австрії: на заводі, де працював Володимир, він зустрів земляка – Степана Горбенка. Вони підтримували одне одного, ділилися всім. Після війни повернулися додому разом. Степан допоміг Володимиру влаштуватися на роботу – попри те, що той втратив зір через контакт з хімікатами.
Дружба двох родин тривала десятиліттями. Дружина Горбенка Ніна стала хрещеною сина Володимира. З таких щирих, простих історій складається мозаїка пам’яті – жива, справжня, людська.
Мати – серце родини
Анна Сидорівна, мати Олександра й Володимира, була знаною швачкою в Тальному. Вона самотужки забезпечувала родину, а в найтяжчі роки дала прихисток квартирантові – Іванові Сидоровичу. Згодом він став близьким другом, підтримкою в роки окупації, а, можливо, й новим чоловіком.
Олександр здогадується про це з листів і з ніжністю пише: «Я так зрозумів, що Іван Сидорович став нашим родичем…». Побутові деталі – про житло, гроші, людей поруч – оживлюють щоденність, у якій прості турботи й любов тримали родину на плаву. Це була опора, що не дозволила розпастися світу, навіть коли здавалося, що вже немає чого чекати.
Пам’ять, яку не зітреш: Голоси з минулого, що промовляють до серця
Листи, фотографії, особисті речі родини Концевичів – це живі голоси з минулого, що торкаються серця й промовляють до кожного. Вони нагадують: історія – це світло, яке веде крізь час.
У фондах Тальнівського музею чимало речей, що бережуть цю пам’ять. Серед них – одна особливо вишукана: ручка від парасольки Анни Сидорівни Концевич. Тривалий час її призначення залишалося загадкою, поки старша наукова співробітниця Ольга Приходько не впізнала подібну на старій світлині. Завдяки її спостережливості й порівнянню з фото родини Шувалових удалося встановити правду. Звичайна річ, збережена з турботою, відкриває цілу історію. Такі знахідки – це містки у минуле, через які ми відчуваємо зв’язок із тими, хто жив до нас, кохав, вірив, чекав.
Замість епілогу
Історія родини Концевичів – одна з багатьох, що тримає живим наше коріння. Це розповідь про синів, які любили матір, про брата, що повернувся з неволі, про людяність, яка сильніша за війну.
У День краєзнавства ми дякуємо тим, хто не дає історії згаснути. Хто читає листи зі сльозами, вивчає старі фотографії, шукає відповіді на просте й головне: «А що було далі?» Такі історії мають жити і не в архівах – у серцях. Бо це і є воно, наше українське серце: відкрите, гідне, незламне.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
