ЇЇ називали Тарасовою внучкою

– Софія Терещенко? Ні, не знаємо такої, – почув я від жіночок біля сільської крамниці. – В нас у Попівці і прізвищ таких немає.

– Не знаємо, – в один голос відповіли й школярики, що юрмилися на автозупинці.

– А вона вам ким доводиться? – пильно глянув на мене бравенький дідусь – не інакше, як в «органах» колись працював…

Ось так. Забули, виходить, в Попівці Терещенків. Тож нічого й дивуватися, що далеко не кожен житель села може сказати, чия то хатина дивиться сиротливо своїми вікнами крізь бур’яни на центральну вулицю села, мовби виглядаючи когось з далекої дороги. Та не повернеться вже ніхто колишніх господарів на рідне обійстя. Їх давно немає серед живих. А водночас і забуто, як бачимо, імена тих, ким би мала гордитися не тільки Звенигородщина, а й вся Україна. Зрозуміло, за компартійного режиму кадебісти протягом не одного десятка років робили все можливе, аби не полишити й згадки про “куркульську” родину Терещенків, в тому числі й “ворога народу” Софію. Але ж оту завісу мовчання не піднято й потому, як Україною було здобуто незалежність…

Звідси, з цього ось подвір’я, вона пішла в світ широкий, маючи всього якихось тринадцять років, ще не знаючи того, що досить скоро її називатимуть Кобзаревою внучкою. І то не просто так: талановита дівчина майже повторила шлях свого великого земляка Тараса Шевченка в світ мистецтва. Як і він, малювати Софія почала з раннього дитинства. Побачивши якогось разу ті її художні вправи, волосний писар зумів оцінити їх і навіть розповів про них комусь із звенигородської знаті, а той, в свою чергу, – відомому петербурзькому вельможі. Малюнки сільської дівчинки сподобалися графу Муравйову та його приятелям – шанувальникам мистецтва. Будучи досить, як на той час, прогресивно настроєними, вони й взялися опікуватися “онучкою Шевченка”, художній і поетичний талант якого мав своїх поціновувачів у місті на Неві.

Нелегко далося рішення відправити дочку в такий далекий світ батькам Софії. Та після тривалих роздумів глава сім’ї – Мефодій Якимович все ж вирішив: хай їде. Ось так сільська дівчина зі Звенигородщини й стала навчатися в Петербурзькому училищі технічного рисування, ставши незабаром однією з кращих учениць. А потому була Академія мистецтв, та сама, в якій навчався колись Тарас Шевченко і вчена рада якої надала йому звання академіка.

Східець за східцем піднімаючись до вершин майстерності, Софія не забуває і про своїх братів. Саме завдяки її клопотанням, молодший, Нифонт закінчив художню школу в Києві, а старший, Калень, здобув освіту в Академії мистецтв. Ще за перебування в Петербурзі його разом з Софією запросили прикрасити імператорські палаци в Петергофі і Царському селі. Згодом Калень Мефодійович стане відомим скульптором і автором першого скульптурного пам’ятника Тарасові Шевченку на могилі в Каневі (1923 рік). Потому, в 1926 році, пам’ятники Шевченку роботи Каленя Мефодійовича буде встановлено в Шполі і в Городищі. Йому ж належав і пам’ятник Кобзареві у Моринцях, на місці, де була хата батьків Тараса Григоровича. Та чи не найбільш унікальним був пам’ятник його роботи в Шевченковій Керелівці, встановлений там 1929 року – дев’ятифігурна композиція з бетону. До речі, як стверджує заслужений діяч культури України, головний експерт Всеукраїнського Фонду з відтворення пам’яток культури Олесь Силін, образ подібного пам’ятника в Харкові скульптор Манізер відверто “запозичив” у Терещенка. На жаль, витвори скульптора з Попівки не збереглися до наших днів. Зокрема, керелівський монумент було знівечено, а на його місці встановили інший, стандартно-типовий пам’ятник. Постаті більшості персонажів композиції, створеної Каленем Мефодійовичем, зникли безслідно, а скульптурну постать Кобзаря, за свідченням Силіна, було “запаковано” у величезну, з нещільно збитих дощок скриню і трактором відволочено у глухий закуток крутояру.

В середині тридцятих років Терещенко, як творець пам’ятників, стає вже не потрібен радянській владі. І все ж ще тривалий час доля була значно прихильнішою до нього, аніж до сестри. Каленя, за словами Софії Мефодіївни, “мобілізовували ліпить погрудддя Карла Маркса”, нерідко “різав” він з цукру (в більшості випадків – городищенського) і дерева погруддя як Шевченка, так і Леніна та Сталіна для партійних московських і київських бонз. Платили, правда, за те копійки. Тож підгодовували його нерідко селяни. Потому, коли зістарівся і осліп, про нього забули зовсім. Помер Калень Терещенко 1969 року, проживши без двох місяців 90 літ. Доля Софії була ще трагічнішою.

Як колись і Шевченко, там, в Петербурзі, Софія снила Україною. Та повернулася вона на Звенигородщину вже з приходом радянської влади. З архівних документів відомо, що їй, художниці з дипломом Петербурзької академії, пропонували досить престижну роботу. Проте вона обирає школу. Вчителює, а у вільний час мандрує селами Звенигородського повіту, збирає та записує розповіді старожилів про минувшину краю, Коліївщину, чумаччину, вивчає народні обряди. Водночас 1920 року засновує в Звенигородці художню школу, а через два роки – краєзнавчий музей імені Т.Шевченка, заповнюючи його експозиції унікальними експонатами та зразками народного образотворчого мистецтва, зібраними в селах повіту. Як член етнографічної комісії Всеукраїнськоої академії наук, Софія Мефодіївна чимало зробила для розвитку етнографії в Україні.

Саме на ті часи припадає її знайомство з всесвітновідомим вченим-сходознавцем, письменником, істориком української мови й літератури Агатангелом Кримським, якому вона передала чимало цікавих записів з народними обрядами, звичаями, повір’ями і прикметами. На сторінках збірника Кримського “Звенигородщина з погляду етнографічного і діалектичного” є чимало її краєзнавчих розвідок та ілюстрацій. Багать матеріалів, підготовлених Софією Мефодіївною, є і у фондах Інституту мистецвознавства, фольклористики та етнографії ім. М.Т.Рильського. Серед них – і збірка “Легенди, перекази, пісні”. І це ще далеко не все – в архіві Агатангела Кримського, що зберігається в Національній бібліотеці ім. В.Бернадського можна побачити її збірки легед і переказів, народних прикмет та повір’їв, замовлянь та вірувань – всього на шестиста сторінках. Вони, згідно із задумом Софії Мефодіївни, повинні були ввійти до третьої частини збірника “Звенигородщини з погляду етнографічного та діалектичному”, якому, на жаль, не судилося побачити світ.

Не вдалося реалізувати їй і багатьох інших своїх задумів: 9 вересня 1929 року Софію Терещенко було заарештовано. Підстава – “належність до української контрреволюційної організації, що ставила за ціль повалення радянської влади”.

Зрозуміло, таке обвинувачення було безглуздим, оскільки подібної організації, участь в діяльності якої інкримінували нашій землячці, не було. Була ж натомість фальсифікація “справи”, що стала початком нищення української інтелігенції з ініціативи Сталіна. Для цього ОДПУ розпочало масово фабрикувати таємні антирадянські організації. Першою з них була так звана “Спілка визволення України” (СВУ), в належності до якої звинувачувалися 45 провідних учених та письменників, до яких депеушники зачислили й Сергія Єфремова, Володимира Чеховського, Людмилу Старицьку-Чеховську. При цьому основний удар ОДПУ нанесло Всеукраїнській Академії наук. Зварганивши “справу” проти її керівників, потрібно було довести, що, окрім центру, існували й периферійні організації СВУ. От і “знайшли” сталінські опричники такий осередок в Звенигородці, на яку ОДПУ мало свої “види”. Та однієї Софії Терещенко депеушникам було мало, тож за осередок змови вони взяли передусім створений Софією Мефодіївною краєзнавчий гурток, до якого входили і деякі вчителі звенигородських та лисянських шкіл. Але місцеві освітяни були аж надто дрібною рибкою для такого гучного процесу, який готувався. Інша справа, аби серед звенигородської “контри” були люди, досить відомі в наукових колах. І тоді в поле зору ОДПУ потрапили Агатангел Кримський і Микола Левченко – науковий секретар Агатангела Юхимовича. Софія Терещенко часто спілкувалася з Миколою, підтримуючи зв’язки з Кримським, консультуючись з чисто наукових питань. Тепер же від арештованої вимагали одного і того ж – підтвердження, що Кримський, як і вона, входив до звенигородського осередку СВУ. Вона не піддавалася на провокації. Навпаки, і під час допитів, і в своїх письмових поясненнях, намагалася якось вигородити академіка. Та це не врятувало ні Кримського, ні його названого сина від лабет «бійців невидимого фронту». Миколу Левченка було заарештовано того ж таки року і засуджено до десяти років концтаборів. Агатангела Кримського буде заарештовано значно пізніше – 19 липня 1941 року, потому, як в січні широко відзначать його 70-річний ювілей.

Щодо Софії Терещенко, то, не маючи достатніх доказів для її звинувачення в належності до Спілки визволення України, все ж зуміли визначити їй жорстку міру покарання: десять років таборів. Щоправда, в березні 1930 –го справу переглянули і, замість концтабору, Софію Мефодіївну вислали на три роки в Казахстан. Та обставини склалися так, що в Звенигородку вона повернулася лише 1944 року. Довго мешкати їй тут не судилося – виснажена духовно і фізично, «Кобзарева внучка» через чотири роки передчасно пішла з життя. Пішла тихо і непомітно, чого й добивалися сталінські посіпаки.

…Хата Терещенків у Попівці набагато пережила своїх господарів. Проте, простоявши тривалий час без належною догляду, будівля, яка могла б слугувати садибою-музеєм, вже почала руйнуватися. Та це нікому не болить. Так було свого часу і з хатою В’ячеслава Чорновола в сусідньому селі Вільховці: діждавшись, допоки вона геть розвалилася, на її місці побудували нову. Під музей. Гарно в тому музеї. От тільки духу Чорновола, як тонко підмітив один з тамтешніх рухівців, в ньому немає…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

06.08.2017 15:53
Переглядів: 3288
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.