Шкільними автобусами на Тальнівщині керують водії з поважним стажем

День автомобіліста і дорожника в Україні, починаючи з 1993 року, щорічно відзначають в останню неділю жовтня. Цього року дата припадає на 31 число.
Ми запросили до розмови водіїв зі стажем – 58-річного Сергія Савіна та 63-річного Дмитра Цвигуна з Тального, що на Черкащині. У розпорядженні кожного, на перший погляд, простий автобус – техніка, до якої їм не звикати. Однак керувати саме цими – жовтими, з різнокольоровим надписом «Шкільний автобус» – справа, як розповідають, не з простих. А все тому, що пасажирами є діти: школярі та вихованці дитячих садочків. А це, як наголошують наші співрозмовники, – надзвичайно велика щоденна відповідальність. Отже, знайомтесь.
Сергій Володимирович родом з Умані. Коли йому було 2 роки, батьки вирішили переїхати на Тальнівщину, у Мошурів. Чоловік розповідає, що професія водія – це не хобі, а покликання, вона у нього в крові. Пригадує, як розказували колись мама й тато, що малим часто вголос «газував», граючись іграшковими машинками. Каже, подобались дерев’яні, які майстрував набагато старший від нього сусідський хлопчик. Добре пам’ятає, як вперше сів за кермо. Не машини, а мотоцикла з моторчиком. Було йому років 12: «Я не жартую, – ділиться. – Раніше до велосипеда продавалися такі моторчики. Це був транспорт, який міг їхати кілометрів 40 на годину. Це сталося на вулиці випадково. Старші сільські хлопці дали проїхати. Було, звісно, велике захоплення. Може, це й стало поштовхом», – припускає. Коли у нього з’явився перший мотоцикл, а з часом і авто, від техніки майже не відходив. Трохи менше став приділяти цьому час, як створив сім’ю.
Професію водія він обрав не зразу – став спочатку слюсарем контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, закінчивши Стеблівське ПТУ №9. Пропрацював 3 місяці і зрозумів, що це не його справа. Тут же, в Стеблеві, отримав водійське посвідчення. Тепер міг спокійно їздити на мотоциклі. Потім навчався у госпрозрахунковій групі, де за пів року отримав категорію «Б» (легковики і вантажівки), пізніше поступово відкривав і інші водійські категорії. Зараз має всі. Зізнається: коли отримав категорію, яка дозволяла сідати за кермо автобуса, особливого бажання працювати на ньому не було, бо це ж не просто їхати на легковику, де ти відповідаєш тільки за себе. Возити людей – означає відповідати за їхнє життя. Незважаючи на це, він майже увесь час пропрацював водієм пасажирського автобуса (починаючи з 1983 року): зокрема, виїжджав на рейси у ПрАТ «Тальнівське АТП – 17137», 9 років возив людей на роботу (будівництво) від ПМК, яке очолював Володимир Ротаєнко, та на відпочинок в Затоку.
Коли пересів на шкільний автобус, мав 14 років водійського «автобусного» стажу. А тепер вже й на шкільному відкатав майже десяток.
Нещодавно пересів на новенький транспорт, який отримали цього року. У відділі освіти кажуть, дістався він Сергію Савіну, бо працює водієм у галузі освіти найдовше. Діток він возить зі Здобутка в Тальне у садок та до школи. З початком цього навчального року його маршрут подовжили – тепер забирає і привозить назад дітей із Колодистого.
– Прийшов не тому, що мав якесь уявлення про те, як возити дітей. Думав, це звичайні пасажири, яких возив не один рік до цього. А, виявляється, діти – це дещо інший контингент, – пояснює Савін. – До них треба підхід правильний. І зауваження не завжди зробиш. Думати треба, що сказати.
Сергій Володимирович каже, що професія водія – це постійний рух. Дорога для нього – це зміна краєвидів населених пунктів, це почуття якоїсь піднесеності, свободи. Не проміняв би це ні на що інше. Звісно, в дорозі за роки роботи траплялось всяке, але краще, як пояснює, концентруватись на хорошому. Каже, що сідати за кермо треба в гарному настрої, обов’язково мати при собі водійське посвідчення, а ще (жартома) – гроші на штраф. Так, про всяк випадок.

Обоє його дітей теж мають водійські посвідчення. 3 роки, як подружжя переїхало жити до Тального. Єдина не водить авто у сім’ї Савіних дружина. Але це не заважає допомагати їй ремонтувати домашню автівку пліч-о-пліч з чоловіком. «Жінка водія, а це я по своїй бачу, може, так не у всіх, – це наполовину теж водій, – каже Сергій Володимирович. – Треба прокачати гальма? Запросто. Пам’ятаю, коли у нас «Москвич» був, удвох з нею за ніч мотор склали. І буває, закрутишся, забудешся щось, то вона й підкаже. Вона це з задоволенням робить, а я, у свою чергу, допомагаю їй щось по господарству».
Вже 5 років (з 10 жовтня 2016-го року), як водити шкільний автобус почав Дмитро Вікторович Цвигун. Він підвозить дітей з Гордашівки до шкіл №1 та №2 у Тальне, везе вихованців до міських дитсадочків «Ромашка», «Золотий ключик», «Світлячок», «Казка», їде в Лащову. Каже, коли збирається на роботу, думає про те, щоб благополучно минув день:
– Діти – це ж не дорослі, що сів та й сидить, – розповідає чоловік. – За ними тільки й дивись! А в дитини, самі знаєте, скільки тієї «електроенергії» виробляється, і треба кудись її діти: байдуже, в класі, на вулиці чи в автобусі. А мені ж треба, щоб тихенько сиділа, щоб не встала, не травмувалася. Потрібно привезти її додому цілою і неушкодженою. Інколи доводиться зупиняти транспорт, утихомирювати. Є в мене супроводжуючий, то він їх вгамовує, щоб гарно сиділи. Дитина, якщо по-сучасному сказати, – це новенька флешка, на яку треба закачати не негатив чи ворожнечу, а корисну, грамотну інформацію, зокрема і про те, як поводити себе в автобусі.
Дмитро Вікторович, як і його колега, мав тягу до заліза та механіки з дитинства. Родом він з Вінниччини. Там отримав посвідчення водія. В Умані відслужив 2 роки в армії. В цьому місті він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Як одружилися, оселилися на Тальнівщині. У шлюбі народилося 3-є дітей. Зараз чоловік має 6-ро онуків.
Працював спочатку електриком на одному із місцевих підприємств, але перспектив ніяких, як пояснює, не було: зарплатня була малою, квартир для робочих не будували. Перейшов працювати водієм на щебзавод. Тут доробив до пенсії та ще два роки після цього. Отримав від заводу 2 квартири. Має стажу 38 років, з яких останні 27 був водієм автобуса. Коли завод зупинився, потрапив під скорочення. Через два роки запропонували працювати водієм шкільного автобуса. На пропозицію пристав. Пройшов медкомісію – і за кермо. «Руки не забувають ні керма, ні гайок – нічого, – каже Дмитро Вікторович. – Моє життя – постійно з технікою». До речі, чоловік має багато захоплень. Усіх не розкриває. Каже, що вміє і млинок зробити своїми руками, і січкарню, й корморізку, інші корисні для господарства речі. Виготовляє їх для себе та для родичів.
На запитання, чи хотів би проїхатись на машині своєї мрії і на якій саме, він відповідає: «Машини можуть бути нижчого, вищого класу. Але у нашій місцевості доріг немає людських. Треба, щоб вони були, тоді вже й мрію можна втілювати. А коли їдеш і тільки дивишся, щоб там не вскочити, туди не влетіти. А ще є на дорозі і адекватні водії, а є ж і «льотчики»», – зазначає.
А от Сергію Савіну добряче запам’яталася минулорічна зима. Чоловік молить Бога, щоб прийдешня не принесла великих снігопадів та ожеледиці. Наостанок вітає колег з професійним святом: «У нас, водіїв, коли їдеш, завжди бажали: «Ні гвоздя, ні жезла». Бажаю усім здоров’я – щоб завжди було на висоті, бо це найперше для нашої професії».
Редакція газети «Новий дзвін» долучається до цих вітань. Бажаємо усім, від водіїв-любителів до працівників, які обслуговують автошляхи, рівних доріг, гарних зарплат і поваги від людей.

Ольга ОСІЯНЕНКО