Крізь чорнозем – до світла: як на Тальнівщині бережуть пісню-оберіг полтавця Володимира Верменича

Кожна сільська книгозбірня тримається на дбайливих людях із хистом тонко чути тишу минулого й відчувати пульс сьогодення. Бібліотекарка з Кривих Колін Олена Колеснік щиро переконана: справжня пам’ять – не мовчазне минуле, а живий голос, що лине крізь роки. Вона тихо дихає в піснях, переданих від серця до серця, мов найцінніші родинні реліквії.

Саме з таких теплих розмов про коріння щоразу виринає ім’я Володимира Верменича – композитора, здатного перетворити простий образ скромної квітки на тривкий звуковий код цілої країни. Його музика й досі залишається надійним містком для єднання українських поколінь крізь будь-які життєві шторми.

Від материнського порога до великої сцени

Життєвий шлях Володимира Верменича розпочався на Полтавщині в серпні 1925 року. Сім’я сільських інтелігентів із Борисів мала тонкий хист до мистецтва. Батько Микола Гурійович, місцевий фельдшер, вправно вигравав на народних інструментах, а мати, вчителька Євгенія Іванівна, співала в церковному хорі, дбайливо закладаючи в синове серце перші зерна майбутнього покликання.

Ця родина дивовижним чином торкнулася долі всієї української музики: саме Євгенія Іванівна свого часу вчила першої грамоти майбутніх класиків – братів Георгія та Платона Майбород.

Дорога Володимира до визнання виявилася тривалою та звивистою: пережита евакуація, важка праця на оборонному заводі в роки Другої світової війни, виснажливе, але жагуче навчання в Луганську й згодом у Київській консерваторії. Усе це гартувало в ньому глибоке, майже молитовне відчуття хорової культури. Верменич щиро віддавався праці з київськими колективами, викладав, творив складні хорові полотна й кантати. «Та все ж найніжнішу силу та душевне світло його талант вилив у жанрі ліричної пісні», – підкреслює пані Олена.

Квіти, здатні вижити в найлютішу негоду

У часи панування гучних маршів і пафосних од Володимир Верменич з поетом Миколою Сингаївським подарували світові дещо зовсім інше – тиху, щемку сповідь «Чорнобривці».

Образ цих квітів визрів у серці невипадково. Вони мають особливу, майже священну силу в українській душі: невибагливі до землі, але дивовижно стійкі до перших осінніх заморозків. Їхній терпкий, злегка гіркуватий аромат – то ж сам запах рідного дому, батьківського саду і теплих материнських рук. Це символ життєвої снаги, здатної проростати й квітнути попри будь-які життєві негоди.

Композитор відчув цей ніжний символізм серцем. Створена ним мелодія не кликала до соціалістичних звершень, а тихо повертала до найсвященнішого – глибинної вдячності жінці, яка дарувала життя. «Ритм пісні заколисує, мов тихе погойдування люлі чи м’який сплеск дніпровської хвилі, залишаючи цей рідний мотив у пам’яті назавжди», – зауважує бібліотекарка.

Сучасне відлуння терпкого аромату

Сьогодні, коли наша країна проходить крізь важкі випробування, а тисячі родин розділені відстанями й лініями фронту, пісенний спадок Верменича відгукується в серцях по-особливому трепетно. У тилових містечках, у затишних селах Черкащини чи Полтавщини, жінки знову дбайливо висаджують золотаво-багряні квіти біля рідних порогів з вірою та молитвою про повернення своїх синів і чоловіків.

«Чорнобривці» давно переросли рамки простої естрадної класики. Сьогодні ця мелодія тихо лине у шпиталях, відзивається на вокзалах, звучить під час благодійних зустрічей і солідарно зігріває в бліндажах, ставши нашим спільним духовним оберегом.

«Музика Володимира Верменича довела: щира, любовна сповідь сина перед матір’ю завжди сильніша за будь-які чужі вигадки чи пропаганду. Адже вона дихає вічними цінностями: ніжністю, вірністю й тим нерозривним зв’язком із рідною землею, яка нас зростила», – каже Олена Колісник.

Післяслово

Мистецька спадщина Володимира Верменича налічує десятки творів, але саме завдяки одній пісні його ім’я назавжди вписане в історію нашої культури. І допоки на українських подвір’ях цвітуть чорнобривчики, а в сільських бібліотеках на кшталт Кривоколінської триває робота зі збереження нашого коріння, доти звучатиме й невигадана історія нашого народу.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!