Вісті Черкащини 
Рідна Тальнівщина завжди кличе: історія дівчини з Білашок, яка обрала медицину і людяність
Іноді життя складається зовсім не так, як ми плануємо. Мрії змінюють напрямок, дороги повертають у несподівані боки, а випадкові рішення стають доленосними. Саме такою виявилася історія молодої дівчини з Тальнівщини – Тетяни Боровської, яка сьогодні працює адміністраторкою медичного центру в Черкасах.
– Мені через одинадцять днів виповниться рівно 21 рік. Хоча, якщо чесно, у думках мені ще має бути шістнадцять, – усміхається дівчина.
Тетяна родом із села Білашки на Тальнівщині. Та історія її родини почалася зовсім в іншому куточку України. «Мій рід узагалі з Житомирщини. Але після аварії на Чорнобильській АЕС наша сім’я була змушена покинути рідні місця. Тоді вони обрали саме Черкаську область. Так і склалося, що тут ми й пустили коріння».
Ще зі шкільних років дівчина захоплювалася творчістю. Вона активно брала участь у художньому гуртку, виступала на сцені місцевого Будинку культури, брала участь у різноманітних заходах. «Я твердо знала, що хочу пов’язати життя з театральним мистецтвом. Сцена для мене була місцем, де я почувалася вільною, справжньою і щирою. Я буквально марила театром».
Та коли настав час робити перший серйозний крок – вступати до вишу, дівчина злякалася. «Мені здалося: а раптом нічого не вийде? Раптом я не впораюся? І тоді я вирішила обрати іншу професію – менеджера з управління персоналом. Це зовсім інший напрямок, небо і земля порівняно з театром. Але я подумала, що це стане моїм фундаментом, а творчість я все одно не покину».
Так у 15 років Тетяна переїхала до Києва, де вступила до Голосіївського економіко-правового фахового коледжу. Паралельно працювала продавцем-консультантом, навчалася і намагалася знайти своє місце у великому місті.
Попри активне життя в столиці, з часом з’явилося відчуття, що щось потрібно змінювати. «Я почала думати про переїзд до Черкас. Київ – велике місто, воно має свій ритм, і він не завжди підходить кожному. Але ризикнути я боялася».
Рішення з’явилося зовсім несподівано. Під час відпустки Тетяна приїхала до Черкас у гості до невістки. Саме вона й запропонувала спробувати себе у новій сфері – на посаді адміністратора медичного центру «Євромед».
– Для мене це було дуже несподівано. Я взагалі ніколи не думала, що буду пов’язана з медициною. Навпаки – завжди казала, що це не для мене. Мені здавалося, що медицина – це щось надзвичайно складне і відповідальне. Я навіть називала людей, які обирають медичну професію, справжніми супергероями.
Та все ж дівчина вирішила спробувати. Вже наступного дня вона сиділа на співбесіді. І саме тоді зрозуміла, що хоче залишитися. «Відчула, що це шанс змінити своє життя. Після співбесіди я одразу подзвонила на свою попередню роботу в Києві й сказала, щоб мене звільняли одним днем. Так за один день моє життя розвернулося на 360 градусів».
Робота, яка навчає людяності
У медичному центрі Тетяна працює вже третій рік. І зізнається: ніколи б не подумала, що зможе так довго залишатися на одному місці. «Я молода людина, мені завжди хотілося щось змінювати, пробувати нове. Однак за ці три роки я жодного разу не пошкодувала, що працюю саме тут».
Основна роль адміністратора – організувати роботу медичного центру так, щоб усе працювало чітко і злагоджено. «Мій день починається з того, що потрібно правильно організувати роботу. Важливо, щоб усі кабінети працювали вчасно, щоб лікарі не простоювали, щоб пацієнти заходили на прийом без затримок. Усе має працювати, як «швейцарський годинник»».
Однак, за словами нашої співрозмовниці, головне у цій роботі – не організація процесів. «Наш основний обов’язок – допомогти людині. Не просто записати її на обстеження і провести по кабінетах, а проявити людяність. Бо часто до нас приходять люди розгублені, вони не знають, що робити, куди йти, де шукати допомогу. Людина може обійти багато медичних центрів і прийти до нас уже без віри. І коли ти бачиш, як вона потім отримує хороші результати і розуміє, що все буде добре – це дуже сильні емоції».
Саме такі моменти, каже героїня, залишаються в пам’яті надовго. «Особливо це стосується старших людей. Вони іноді приходять уже без надії, а потім дізнаються, що все добре. Тоді розумієш, що твоя робота має сенс».
Ще одна річ, яку дівчина особливо цінує у своїй роботі – це колектив. «Ніколи не подумала, що матиму подруг старших за себе на десять і більше років. У нас немає відчуття вікової різниці. Ми всі працюємо як один механізм. Ніхто ніколи не залишить тебе наодинці з проблемою. Ми можемо поговорити не лише про роботу, а й про життя. І це дуже важливо».
Після насичених робочих днів вона знаходить відпочинок у простих речах. «Дуже люблю гуляти одна. Для мене це як медитація. Найкращий варіант вихідного – це прокинутися, взяти каву і піти на набережну Дніпра. Сісти на лавку і просто дивитися на воду. Такі моменти допомагають зібратися з думками. Коли ти нікуди не поспішаєш, просто гуляєш парком чи сидиш біля річки – це дуже заспокоює».
Дім, куди хочеться повертатися
Попри життя у Черкасах, рідна Тальнівщина залишається для Тетяни особливим місцем. «Чесно кажучи, це одне з моїх найулюбленіших запитань. Бо сім’я для мене відіграє величезну роль. Це ті люди, які завжди поруч, що б не сталося. Без них я просто не я. Як тільки з’являється нагода – відразу їду додому. Навіть якщо стоїть вибір: поїхати у класну подорож з подругами чи повернутися до рідних, я оберу дім. Зараз такий час, що ти не знаєш, коли якась зустріч може бути останньою. Тому важливо цінувати кожну хвилину разом».
Є ще одна причина, чому Тетяна завжди прагне повернутися до рідного села. «Там похований мій дідусь. Коли його не стало, мені було 14 років. Для мене це був дуже великий удар. Мені здається, саме після цього я почала дорослішати. Я приходжу до нього на кладовище, розповідаю, що відбулося у моєму житті. І в такі моменти здається, ніби він поруч. Наче ми просто вдома розмовляємо. Він навчив мене любити свою сім’ю, стояти за неї і завжди тягнутися до рідних».
Сьогодні, як і для мільйонів українців, головна мрія дівчини проста. «Найбільше хочеться, щоб закінчилася війна. Щоб наші хлопці і дівчата повернулися додому. У мене багато знайомих зараз на фронті, і я знаю людей, які втратили близьких на війні».
І тільки після цього, каже вона, можна буде спокійно думати про майбутнє. «Планів у мене багато, ідей теж. Однак завжди дотримуюся одного правила: спочатку зроби, а вже потім говори. Як кажуть – не кажи «гоп», поки не перескочиш».
Та попри всі зміни, які приносить життя, одне для Тетяни залишається незмінним: «Де б я не була, я завжди хочу повернутися додому. Бо тільки там я відчуваю себе справжньою. Там я просто – вдома».
Аріана НЕСТЕРЕНКО
