Вісті Черкащини Пари з Тальнівщини впевнені: справжнє кохання існує
Щороку 14 лютого всі закохані відзначають вже таке звичне, але від того не менш загадкове свято – День святого Валентина. Тож хочемо розповісти про пари з Тальнівщини – різні та водночас такі схожі, бо вони знають, як крізь роки обожнювати і цінувати, шанувати і підтримувати, мотивувати, заохочувати, вірити та любити понад життя.
Тоді, приїхавши в незнайоме місто до подруги в гості, студентка Настя й подумати не могла, що саме тут знайде своє кохання. Правду говорять, що стріли Амура влучають у серце, коли їх зовсім не чекаєш. Про таку доленосну зустріч та те, що об’єднало серця закоханих розповідають Анастасія і Сергій Мельниченки з Тального на Черкащині.
«Коханий, рідний, єдиний, – такими теплими словами називає Настя свого чоловіка. – Він той, хто наповнив моє життя щастям, той, хто вселяє впевненість у світле майбутнє. Моя підтримка, захисник, порадник, моя половина».
Молода жінка розповідає, що поки вона дорослішала, в її житті не було виразних прикладів «душа в душу». «Чи є те справжнє кохання, про яке пишуть в книжках?» – замислювалась вона, спостерігаючи за парами, в яких не склалися стосунки, випарувались почуття і зруйнувався шлюб. Тому вона рідко підпускала до себе шанувальників і не сприймала їх надто серйозно.
Тож коли на вісім років старший Сергій запримітив веселу брюнетку, яку раніше не бачив в рідному місті Смоліне, і запросив її на каву, вона не одразу погодилась, та все ж…
– Він був дуже наполегливим, постійно телефонував і, можливо, саме тому я згодилась з ним зустрітись, – розповідає Анастасія. – Він часто приїжджав до мене на вихідні. Як перший раз приїхав, то навіть не попередив про це, щоб я не відмовилась. А всім своїм друзям казав: «Ця дівчина буде моєю дружиною». Я добре пам’ятаю день нашого знайомства і день першого побачення, часто з посмішкою згадую їх. Ми зустрічались три роки, одружились, потім в нас з’явився синочок Саша. Зараз йому вже шість. Ті, хто знає нас роками, кажуть, що ми ідеальна пара. І я погоджуюсь з ними. Наші чудові роки разом додають мені впевненості у тому, що такі пари, як наша, створюють на небесах, аби наповнити світ любов’ю та щастям.
Сергій, слухаючи свою дружину, інколи погоджувався з нею, інколи ні, та весь час тримав її за руку. Він розповідає, що Настя дуже сентиментальна, чуттєва, емоційна. Каже, що вона гарна господиня, турботлива дружина, мама і віддана своїй справі жінка. Вона – вихователька в дитячому садку і саме ця професія, на думку чоловіка, найбільше їй підходить.
– Настя щовечора розповідає про «своїх» дітей: хто і чого сьогодні навчився, в яку нову гру вони грали. Вона сприймає кожну дитину як рідну, – розповідає чоловік. – Чесно кажучи, в нас з нею різні смаки, наприклад, на музику, фільми, спорт, в нас абсолютно різні професії, але водночас дуже багато спільного і завжди є про що поговорити. Усі наші друзі – наші. В мене немає моїх, а в неї – її. Усі спогади про нас як про єдине ціле. Крім всього цього, в нас і решта – на двох: звички, мрії, досягнення, надії, радості та печалі.
На завершення щасливе подружжя радить усім, хто поки самотній, не переставати вірити у справжнє кохання, бо знають точно – воно існує. А тим, хто зустрів свою людину, – насолоджуватися почуттями і триматися один одного.
З дня «народження» подружжя Оратівських із Мошурова на Тальнівщині пройшло 48 років. Проте за цей час у Івана Архиповича та Тетяни Іванівни ніяк не змінилося ставлення один до одного. Така ж підтримка, та ж довіра та взаєморозуміння, що було майже півсотні років тому, панує у їхній сім’ї до сьогодні. Лише, як наголошує подружжя, відображення в дзеркалі і легка вікова слабкість нагадують про прожиті роки.
Їхню першу зустріч можна назвати коханням з першого погляду. Познайомилися Оратівські в автобусі, коли їздили на навчання маршрутом «Тальне-Папужинці». Іван Архипович там вперше зустрів Тетяну Іванівну. Вона йому дуже сподобалася, тому й поцікавився, як звати. І після того саме цей автобус став місцем їх періодичних зустрічей та спілкувань.
За пів року знайомства стали зустрічатися, а за три роки й весілля зіграли. Перед тим, як розповідає Тетяна Іванівна, Іван Архипович першим закінчив навчання в Умані і, щоб бути разом, знайшов роботу в Тальянках, де здобувала вищу освіту вона. Після того Тетяну Іванівну направили на роботу у Чорну Кам’янку. Та й туди разом поїхали. Там у них народилося двоє синів.
З часом Оратівські переїхали в Мошурів. Тут постійно були при роботі. Окрім того, з нуля побудували собі будинок та тримали тоді й дотепер тримають господарство. Як пригадують разом, завжди намагалися робити один одному приємно. Дарували подарунки на дні народження й на інші свята. Це були пам’ятні скляні статуетки із Софіївки. Тетяна Іванівна каже, що вони збереглися й донині.
Зараз Івану Архиповичу 72 роки, а Тетяні Іванівні – 66. Вони трудолюбиві господарі, тримають корову, завжди разом справляються по господарству, обходять город. Мають гарний сад та незліченну кількість різновидів квітів, якими безмежно захоплюється жінка. Сини вже дорослі, мають свої сім’ї. Батьки гордяться ними, їхніми успіхами. Та наголошують, що не буває ні жодного ранку, ні вечора, щоб діти не подзвонили та не поспілкувалися з ними.
Оратівські радіють трьом онукам, теж хлопчикам. Найменший Олександр найчастіше буває в них, тільки й чекає, як каже Тетяна Іванівна, коли ж привезуть його в село до любих дідуся та бабусі.
Проте подружжя запевняє, не було б у них такої сімейної ідилії, якби вони не піклувалися та не поважали один одного. Та й нині не уявляють життя один без одного. З нагоди свята закоханих Іван Архипович та Тетяна Іванівна бажають всім парам чесності у стосунках та взаємоповаги.
– Поважайте один одного, не обманюйте. Якою б гіркою не була правда, все ж вона в рази буде кращою солодкої брехні. Прислухайтеся до порад один одного. Поважайте, цінуйте та не засмучуйте своїх батьків. Тоді й ви матимете спокій у душі і будете щасливими, – радять молодим парам Оратівські.
Катерина КІХТЕНКО, Ольга МОСКАЛЕНКО
